«Ми в Україні хворі Україною, ми в Україні в пошуках її». Ці рядки, що належать поетові Миколі Вінграновському, часто згадують ті, кому небайдуже теперішнє і майбутнє їхньої Батьківщини. Адже необов’язково бути фаховим соціологом, політологом або культурологом, щоб переконатися, наскільки в сучасній Україні мало українського. Достатньо поглянути на асортимент газетно-журнальних розкладок, увімкнути телевізор, радіо чи сходити у книгарню – і слова Вінграновського зазвучать ще переконливіше. Іноді така ситуація доводить декого до розпачу і сумних міркувань про долю українського проекту, тим більше, коли з високих трибун керівництво держави зізнається, що «національна ідея не спрацювала», як свого часу заявив екс-президент Кучма. Але, на щастя, вона, себто національна ідея, працює, а маленькі приклади цієї праці надихають і вселяють надію.
Не так давно вашому покірному слузі випала нагода відвідати малу батьківщину доброго приятеля в Машівському районі Полтавщини. Чесно кажучи, чогось фантастичного й унікального не очікував від цієї мандрівки, а проте вона виявилася для мене дуже повчальною і символічною. Тому що я потрапив в органічно українську родину, де справді шанують рідну мову і культуру, знають і глибоко вивчають свій родовід, пишаючись походженням від козаків Олешків, на підтвердження чого дідусь продемонстрував величезний плакат із генеалогічним деревом.
Ставлення цієї родини до українства відчувається навіть на побутовому рівні, бо, пораючись по господарству, мати приятеля слухає не попсово-шансонний репертуар переважної більшості FM-станцій, а пісні українських виконавців – Квітки Цісик, «Плачу Єремії», «Піккардійської терції» чи «Океану Ельзи». Трирічний онук молодої бабусі взагалі вражає своєю мовною культурою, до якої далеко багатьом дорослим. Його лагідне звертання «матусю», м’яко кажучи, не залишає байдужим, що вже й говорити про віршики, якими нас тішив схожий на кумедного ведмедика Валера: «У зеленому горосі заблукали ніжки босі, заблукали та й байдуже, бо горох смачненький дуже».
Старше покоління родини, ясна річ, цікавиться політикою, але, на відміну від багатьох обивателів, намагається дещо глибше пізнати процеси в Україні, тому й передплачує якісну періодику з претензією на аналітику й голосує на виборах усвідомлено, не спокушаючись на привабливий візуальний ряд кандидатів і багатообіцяючі гасла. Напевно, саме тому плакати з несимпатичними політичними лідерами висять… у вбиральні (мовляв, там і їм місце), а з близькими за поглядами – на чільному місці в хаті. Приблизно в такому ж українському дусі батьки виховали сина і доньку, сучасних молодих людей, відкритих до нових тенденцій життя, але які, проте, не забувають, хто вони і звідки.
Можливо, все це пояснюється тим, що родина, яку я відвідав, – учителі, причому ледь не династичні. Ба більше, вони філологи, котрі, здавалося б, за визначенням повинні любити все українське. Утім, життєва практика свідчить, що такий підхід – далеко не аксіома. Мабуть, справа тут не лише в належності до прошарку інтелігенції, а й у певній спадковості, коли непоказний, щирий патріотизм передається з покоління в покоління. І якщо в декого у силу різних обставин немає такої сприятливої генетичної передумови, то це аж ніяк не означає, що все втрачено. Варто лише почати бодай із себе, з родини. І, може, тоді слова Миколи Вінграновського поступово втратять свою прикру актуальність.
Сергій Шебеліст
Фото Світлани Довгенко
|
