Його вузенькі, дещо загадкові вулички переносять мене у ті часи, коли люди не боялися боротися за правду, йшли на війни заради кращого майбутнього своїх дітей, своїх наступників, коли цінували і берегли свою державу, кожного її громадянина, не соромилися своєї мови, яка робила їх нацією, розповідала про минуле своєї батьківщини, про героїчні вчинки їхніх дідів та прадідів, про звичаї і традиції народу, яким вони пишаються. Я потрапляю у ті часи, коли наші предки терпіли страшні муки, помирали заради справжнього кохання, але так часто неможливого через соціальну нерівність, приналежність до різних конфесій та різних класів суспільства. Вони робили героїчні вчинки не для слави, а просто тому, що вони були героями, а герої не можуть жити по-іншому, а ніж творити історію незабутньою. В той період існування людства не думали лише про матеріальне збагачення, а задовольнялися тим, що мали, мріяли, кохали, раділи кожному дню, вірили у хороше майбутнє, дивилися на світ наївними, але щасливими очима… Старовині будинки, мальовничі парки, красиві алеї, несучи багатовікову історію нашого народу, неначе розповідають про ті лицарські часи, про різноманітні турніри і поєдинки, про кращі сторінки історії нашого народу. Вони чарують мене своєю красою і загадковістю, знову і знову, нагадуючи про героїчні вчинки наших попередників…. Проходячи на площі Ринок повз молодих людей, пригадується трагічна історія, яка не поступається шекспірівському сюжету про «Ромео і Джульєтту». Молодий італієць Мікеліні, приїхавши до Львова для того, щоб зайнятися торгівлею, зустрів юну львів’янку Пелагію. Хлопець та дівчина покохали одне одного з першого погляду, але через трагічний збіг обставин саме тоді, у 1594 році, розгорілася страшна хвороба – чума, яка забрала чимало людей. Пелагія теж захворіла, проте молодий італієць не залишив її, доглядав до самої смерті, після чого через короткий час сам помер… Ось таке воно справжнє кохання…. Людина, яка живе у місті, яке наче створене для закоханих, не може не почуватися щасливою і не кохати… Важко уявити Львів і без його старенького, пошарпаного трамвайчика. У людини, яка проїхалася у ньому хоча б раз, усе життя буде ностальгія за цим романтичним транспортом, який нагадує нам дитинство. Кожного разу, сідаючи у трамвай, я ніби знову повертаюсь у ті часи, коли була безтурботною і щасливою, коли здавалося, що весь світ складається з добрих і щирих людей… Ну, а як по-іншому?! Це ж дитинство… …Милуючись цими затишними львівськими вуличками, мальовничими парками, просторими площами, величними церквами, з’являється бажання творити прекрасне, дарувати людям щастя, радіти кожному дню, кожній дрібничці і просто посміхатися… Руденька Таня, м. Львів Фото VitnA
|