Україно моя мила!
Я дивлюся на твоє зоряне небо і думаю, що є одне моє життя для тебе, для великої скрижалі історії, для цього неба, яке чарує мене загадками своїх мрій. Щось таке велике прокидається у душі…чи мале? Мій життєвий шлях. Яким він буде? Зараз, коли тобі сімнадцять, увесь світ для тебе, усі дороги відкриті, зірки, здається, можна просто дістати рукою. Тільки спробуй! Ризикни! І це маленьке нічне сонечко назавжди залишиться у твоїх долонях. Чи, може, ти заховаєш його подалі, забудеш, почнеш інше нове життя, та потім випадково побачиш здивований погляд перехожого. «Чого ти? - мов запитає він.- У тебе були такі скарби, чому ти їх розміняв на це дивне життя, ціна якому лише нещасні копійки? Чому дозволив липкому павутинню пліток, заздрощів і чвар захопити тебе у свої тенета, закрутити у вихорі часу, загубити у тисячах справ?».
Той самий погляд буде потребувати відповіді. Він буде переслідувати тебе у снах, чекати у темних коридорах пам`яті, бачитися всюди, бо хтось вищий колись надав тобі життя, як безцінний дар, та ти не скористався ним. І твоя зірка, яка колись танула у долонях і світила своїм металевим сяйвом, мов старим великим ліхтарем, освічуючи все навколо, не даючи тобі заблукати у темряві цього світу, кожного разу рятуючи від самотності твою очужілу душу, тепер у когось іншого, кращого…
Сумно… Та життя, на жаль, у своїй більшості сумне. Так кажуть. Та щоб не очікувало мене потім, за дверима у Великий Світ, світ Дорослих, які б перехресні стежки не чекали мене там, я вірю. Вірю у себе. У майбутнє. У тебе, люба моя країно. Я знаю, що разом ми проживемо цю мить, день, рік, життя щасливо. І дні наші будуть яскраві та веселі, як дитячий сміх, і навіть холодний дощ не зупинить цього свята, бо колись цей дощ піде, і гуркіт хмар затихне. І буде райдуга. Своєю посмішкою вона відшукає шлях до наших сердець, мов золотим ключиком відімкне наші душі, висушить сльози невдач, поразок та втрат, дасть сили жити, мати мрію, вірити. Вірити у майбутнє. І я вірю.
Вірю у майбутнє твоє, Україно!
P.S. «… і хай над нами в`януть, в`януть і пахнуть білі й рожеві, червоні й голубі троянди…»
Христина Довгаль
|
