Вона лежала у ліжку. Переверталася з одного боку на інший. То було холодно, то жарко. Не могла заснути. Дратувало усе: усе до найменших деталей, на душі був неспокій. Щось кликало її, щось немов з усієї сили гатило у двері, хоч навколо була тиша. Ба ні, це щось святіше за тишу: було чути, як легка пелюстка подиху лягала на холодні струни повітря. Надворі падав дощ. Довгі пальці спогадів тягнули назад, намагалися щось показати, змінити. Вони тримали і не хотіли відпускати. У голові один за одним швидко мінялися фрагменти пережитого дня, уся ця маячня… А невблаганний голос мучив холодною нерозбірливою монотонністю. Усе скидалося на божевілля. Вона не хотіла туди. Було лише одне бажання: заснути, провалитися у сон, відпочити…
Але хто дозволить? Мозок змішував усе: мрії, спогади, думки, реальність. І змушував знову і знову переглядати ті картини… Вона знала точно: старенькі двері, які ледь-ледь трималися на завісах, - уже давно зняті, а на їхньому місці зараз красуються нові, броньовані з червоного дерева, із сімома зв’язками ключів, котрі вона старанно зачиняла, особливо на ніч. На них не було ні дзвінка, ні вічка, крізь них неможливо було нічого почути, вони немов створювали вакуум, дбайливо охороняючи її від ТОГО світу.
Так тривало уже довгий час, але тільки не цього разу… Гупання стишилося, здавалося, що нарешті прийшов спокій. Усе, що було чути, – це тихесенька скавуління бездомного цуценяти, маленького, такого незахищеного і нікому непотрібного. В очах блиснули сльози: вона уявляла його, зовсім крихітного, чітко бачила, як він, мокрий і голодний, тремтить від холоду, а важкі краплі крижаного дощу жорстоко б’ють його малесеньке тільце. З кожною секундою, з кожним вдихом, із кожним видихом скавчання ставало дедалі жалісливішим, воно пронизувало кожну клітиночку тіла, пробиралося холодом до кісток. Вона не витримала. Із такою легкістю злетіли усі сім замків, які були тісно замкнені уже довгий час. Важкі двері поволі відсунулися… ЙОГО ОЧІ. Великі, карі, повні смутку очі, так чимось схожі на людські, у них було стільки болю… Хоча ні, таких красивих очей вона ще не бачила… На порозі стояло Воно: таке малюсіньке і нещасне. Руки дбайливо підхопили мокрий, проте теплий клубочок і обережно занесли у квартиру, у ЇЇ СВІТ. Важкі двері знову зачинилися, а кожен із семи замків був добре замкнений на всі оберти.
Так у її житті з’явилося Воно…
Анастасія Мозгова
Фото Світлани Довгенко
|
