Стають короткими і гаснуть літні ночі,
Росою падають на гори і поля,
Я так боюсь забути твої очі,
В той час, як умивається земля.

Я так боюсь самотньою лишитись,
В той день, як відлітають журавлі,
Боюсь назавжди в часі загубитись
На грішній і занедбаній землі.

В ранкових барвах осінь промениста,
Лиш де-не-де чалапає туман,
А я боюсь в калиновім намисті
Розгледіти прихований обман.

Я так боюся слів, що палять димом
І знов у серці поселяють страх.
Та не боюсь, що в словопаді зимнім
Загине мій останній гордий птах.

Зустріч

Ти знову тут, як рік тому і два,
Я відчуваю голос твій і сміх.
Іще не зводять з розуму слова,
Та воля уже падає до ніг.

Ще не з’явився навіть силует,
А двері вже відчинені навстіж.
Малює сива пам’ять твій портрет,
І серце калатає все хутчіш.

Я знову тут, хоча спливли роки,
Поріс мохами спогадів поріг,
Та білий мармур ніжної руки
У серці з тихим трепетом беріг.

В клубок змотав роки і довгий шлях,
Лишилося ступить останній крок…
Та знов скував свідомість клятий страх
І знову у руках тремтить квиток.
Катерина Марчук,
м. Житомир