Доля – віртуозний майстер пензля, що створює натхенні людським життям картини чи руйнівний тайфун, який нещадно стирає найменші сліди людського буття? Плете доля життєве мереживо, не питаючи, якими візерунками прикрасити сторінки життєвої книги. Сипле несподіванками, наповнює буденність сюрпризами, метає блискавиці падінь і феєрверки злетів...
Отак за крутим поворотом доля звела Таню та Сашка. Він, сповнений енергії та оптимізму, парубок невеликого зросту, із світлим, наче колосся пшениці, волоссям, сіро-блакитними, як ласкаве весняне небо, очима, полонив її щирою, трохи дитячою посмішкою. Згадуючи той день, Таня подумки промовляла: «Сашко засміявся, а мене немов громом вдарило, і став він найріднішим і найдорожчим, хоча ще незнайомцем...».
На порозі її будинку Сашко з’явився, можна сказати, випадково: приїхав зі своїм другом Іваном до Тетянчиного брата. Так на повідку дружби привела доля кохання у їхній дім та у дівоче серце Тані.
Захмелілий від «вогняного змія» Сашко не зміг приховувати свою симпатію до такої красуні, як Таня. Та воно й зрозуміло. Як можна не звернути увагу на смоляні коси, що грайливими пасмами спадали на тендітні плечі?! Як можна не закохатися у вуглинки очей, що, мов чортові бісики, манили у любовну пастку?!
Витонченість, граційність... Її фігуру оспівували поети... Неймовірна усмішка, яка, здається, затьмарювала небесні світила, пишні груди, що трепетно і важко дихали сигаретним димом, який котився клубочком над хазяйновито накритим столом; талія, немов вирізьблена найумілішим гравером, стрункі ноги... Все в ній було ідеально!
Так і зав’язалися їхні відносини: з напівпогляду, з півслова та солодкого, наче осінній запах айстр, поцілунку. Не думали вони про хай і не шалену, проте суттєву різницю у віці (йому було 22, а їй тільки 16), про сотню з лишком кілометрів між домівками. Таня і Сашко знали, що їхні серця відтепер зв’язані навіки, а їхні руки в щасливому майбутті обперезає весільний рушник.
Бачилися рідко, проте й дня не проходило без романтичних телефонних розмов. Чути голос коханого чи коханої – то чи не найбільша насолода для нашого слуху. А коли вже зустрічалися, то ні про які слова і мови бути не могло! У поглядах читали все, навіть не перепитуючи. А що таємничо берегли очі, те зрадливо продавали уста. Та і як їм, найсолодшим, відмовиш?!
Зустрічалися, кохалися, мріяли під вогнями небесних лампадок про весілля, дітей і щасливу старість удвох... Особливим змістом та неземною гамою почуттів були наповнені гітарні серенади Тані для коханого Сашка. Кожний акорд оспівував їхню любов та безмежну пристрасть. За те й кохали один одного: Сашко Таню за дитячу безпосередність і щирість, красу, добре серце та глибоку душу; вона його – за особливу ніжність і турботу, силу і надійність, щедрість та ласку, разом з ним почувала себе спокійно і легко...
Час не чекав – збігав, як вода. І ось Таня і Сашко вже стояли під вінцем. Наречена була схожа на уквітчану вишеньку навесні, а молодий – ну справжній-таки Апполон. Поряд найдорожчі і найрідніші: друзі та батьки. Все сталося, як гадалося!
Тепер, колихаючи на руках доньку Наталку та безупину стримуючи непосидючого сина Андрійка, Таня і Сашко з усмішкою і теплом в серці згадують чарівні, вишневі ночі, осінній вечір знайомства та незабутній день весілля. Із такою ж любов’ю, як п’ять років тому, вони досі дивляться один на одного, малюючи в уяві своїх онуків та правнуків.
Наталія Гончарова
Фото Світлани Довгенко
|
