Холод… Сирість… Погляди… Такі чужі погляди… Стільки байдужості… Просто їм усе одно… Кожен другий - із телефоном у руках… Перехожі просто йшли… Кожен вдивлявся в мої очі й намагався там щось роздивитися… Але що? Що вони там хотіли побачити? Мій біль і смуток? Те відчуття, яке розривало мене на шматки? Чи, може, вони хотіли розгледіти там усвідомлення того, що все вже не буде так, як раніше? Чому?.. Ну, ЧОМУ так??! Це ж не справедливо!.. Чому одна мить може забрати все таке дороге для тебе?.. Здавалося, що всі дивилися тільки на мене і всі були такими чужими і холодними, що аж мороз йшов по тілу… Так хотілося заховатися від чужих очей… закричати, вибухнути сльозами, але знаю, що не можна… потрібно бути сильною… І ось воно, те страшне слово, яке так мучить мене… ПАРАЛІЧ… Я не можу усвідомити, ні, я просто відмовляюся вірити у те, що більше ніколи не побачу, як мій дід ходить, ніколи не почую його голосу, не зможу поговорити з ним, навіть не зможу прийти і сказати: «Привіт! Як справи?»… Хоча ні, зможу, але відповідь, на жаль, не почую… Але потрібно вірити, вірити у краще, у те, що все буде гаразд, усе буде, як і раніше… Так буде, я знаю… Настя Мозгова
