П’ятдесят років у житті людини – це майже все її життя. П’ятдесят років у житті школи – це стільки життів, скільки учнів та вчителів віддали своїй другій домівці душу і серце. Ми закінчили школу 36 років тому. На той час школі-інтернату було всього 14! Ще яскравими були спогади про перші кроки навчального закладу, ми були свідками того, як втілювалися у життя задуми першого директора Петра Юхимовича Загребельного та його однодумців. У школі панувала така атмосфера, що ми – діти з різних куточків області, різних сімей та різного рівня знань і характерів - через місяць-другий ставали однією сім`єю. Можливо, трохи особливим був наш клас, у якому панувала атмосфера дружби, взаємоповаги і в той же час вимогливості один до одного. Рівень самоврядування у нашій учнівській сім`ї був найвищого ґатунку. Коли ми, десятикласники, приїхали в одне з підшефних господарств Золотоніщини без учителя, нас не хотіли приймати, не розуміючи, як дирекція відпустила дітей самих хоч і під керівництвом «старшого» - Михайла Руденка. Але ще більшим було їх здивуванням після швидкого закінчення роботи і особливо строгих вимог до порушників дисципліни (лазіння Валі Діхтяренко без дозволу Михайла по деревах та набіг на баштан любителів поласувати кавунами). Наші хлопці дуже любили й оберігали дівчат, яких у класі було трохи більше. Такого лицарського ставлення до жінки мало хто зустрічав у своєму подальшому житті. Ми любили один одного, гордилися нашою дружбою. У 9-му класі зустрічали сонце, і здивовані перехожі запитували, чому ж це дівчата не у білих випускних платтях. Ми дуже поважали нашого класного керівника Ольгу Петрівну Макій, а також вихователів Лідію Трохимівну та Олексія Ілліча Строканів. Вони були нашими інтернатівськими батьками. І так, як рідних батьків, ми їх інколи не слухали. Найкращим «вільним» днем був вихідний Ольги Петрівни. Тоді ми могли жити, як хотіли: вчити уроки у іншому, ніж визначено, кабінеті, зібратися разом і співати «В траве сидел кузнечек» під акомпанемент однострунної гітари, поспати під батареєю на простеленому пальті. Воля! Ми любили працювати на подвір`ї та шкільному городі. Садили дерева, робили стели, доглядали за квітниками. Гордістю Володимира Буздигана є посаджені ним разом із Сергієм Красовським та Михайлом Руденком три берізки в одній ямці (ніколи було копати для кожної окрему – чекав футбольний м’яч). А як ми любили й оберігали наші троянди! Коли влітку у школі працював табір, ми ревно стежили, щоб «чужі» не бігали по клумбах, нічого, не дай Боже, не поламали, не зіпсували. Фонтан для нас часто був басейном. Кожен із нас хоч один раз але поплавав там. Добре, якщо не у святковому вбранні! А втікали з нього від всевидячого ока Олексія Ілліча через вікно - і під ліжко. Найбільше любили суботу: можна було поспати, у цей день не вчили уроків, ввечері усі йшли на танці. У багатьох з інтернатом пов’язані перші симпатії, перше несміливе кохання. Після закінчення школи протягом першого року ми приїжджали у рідний інтернат на кожне свято. Потім вирішили збиратися один раз на рік. Це було красиво і зворушливо. У Ольги Петрівни вже були інші вихованці, і ми ревнували її до них, - адже це була «наша» вчителька. У Золотоніській школі три роки тому ми класом відсвяткували своє 50-річчя. Нині святкуємо 50-річчя рідної школи. Нехай буде благословенна вона і нехай Бог оберігає її довгі роки. Щастя, здоров`я, благополуччя колишнім і нинішнім вихованцям та педагогам школи-інтернату. До нових зустрічей у рідних стінах!
П’ятдесят років у житті людини – це майже все її життя. П’ятдесят років у житті школи – це стільки життів, скільки учнів та вчителів віддали своїй другій домівці душу і серце. 