Вірменин, народжений у Тбілісі, котрий прославив своїм ім’ям українське кіно у світовому масштабі, режисер і сценарист, справжній художник Сергій Параджанов народився дев’ятого січня 85 років тому. «Параджанов – людина, яка сама створює й розвінчує міфи та сама є міфом. Через те його знають майже всі й не знає ніхто» – так відгукувалися про цю незвичайну постать усі, хто хоча б раз у житті зустрічався з ним. Він був майстром містифікацій, у величезних кількостях вигадував про себе неймовірні історії, і зараз майже неможливо розібратися, що в них було правдою, а що – плодом його буйної фантазії. Зрештою, усе його життя було однією геніальною містифікацією.
«Чарівний, але нестерпний»
Народився Сергій Параджанов у Тбілісі в родині антиквара. Узагалі, він був генієм у всьому. Малював, консультував відомих спеціалістів з кераміки, скла, порцеляни, середньовічного мистецтва, зброї, антикваріату, мав беззаперечний авторитет серед ювелірів, його високо цінували археологи, історики, етнографи, дослідники фольклору й літератури Давнього Сходу.
Творив він щогодини, щохвилини, в будь-яких умовах: за столом, на знімальному майданчику, у в’язничній камері. Одного разу він купив сотню репродукцій «Джоконди» і створив серію колажів на цю тему. На зоні він шив мішки, а принагідно майстрував ляльок із тканини, ниток, сміття. Із кефірних кришечок він робив медальйони з портретами Пушкіна, Хмельницького, Петра І, кардинала Рішельє (тепер вони зберігаються в Єревані – у Музеї Параджанова). Пізніше Федеріко Фелліні відлив із «Пушкіна» срібну медаль, якою відтоді нагороджують найкращий фільм на фестивалі в Риміні.
Будинок Параджанова був центром тяжіння для знаменитостей з усього світу. Сусіди вже не дивувалися появі тут Майї Плісецької, Володимира Висоцького, Марчелло Мастроянні, Алена Гінзбурга та інших іменитих гостей. «Чарівний, але нестерпний» – так відгукувалася про нього його дружина Світлана Щербатюк.
Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна
У велике кіно Параджанов потрапив не одразу. Після школи він рік провчився у Тбіліському інституті інженерів залізничного транспорту, але згодом кинув і вступив одразу у два творчих заклади: на вокальний факультет Тбіліської консерваторії та в хореографічне училище при оперному театрі. 1945 року він переводиться до Московської консерваторії і паралельно 1946 року складає іспити на режисерський факультет ВДІКу (спочатку навчається у творчій майстерні Ігоря Савченка, а після його смерті – в Олександра Довженка). Параджанов закінчив ВДІК у 1951 році. Його дипломною роботою була короткометражна стрічка «Андрієш» за мотивами молдавської казки. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету.
На студії ім. Довженка Параджанов пропрацював не один рік. Саме тут він зняв у 1964 році фільм «Тіні забутих предків», після якого ігнорувати режисера стало неможливо. Фільм дістав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
Однак у Радянському Союзі цей тріумф для Параджанова став початком його кінця. Тут більше цінували не вільних геніїв, а «приручених» митців, а Параджанов вів себе надто зухвало. Він підписував ледь не всі листи-протести проти політичних репресій, він підтримав акцію протесту, влаштовану київською інтелігенцією на прем’єрі «Тіней...» у кінотеатрі «Україна», він зробив карикатуру на кінопробах на роль Маркса (а це, як мінімум, могла б бути Ленінська премія), він дозволяв собі надто вільні висловлювання і нікого не хотів слухатися. Він мав величезне почуття свободи, був людиною поза системою, канцелярськими книгами, паспортами та похвальними грамотами. Через це йому «зрізали» «Київські фрески», лишилися нереалізованими мрії про «Інтермецо» за твором Коцюбинського та екранізацію «Слова про Ігорів похід». Не відбулося й «Диво в Оденсі» – історія життя Ганса Христіана Андерсена по-параджановськи.
Колонія суворого режиму
Параджанов, можливо, й сам провокував свої арешти. Його заарештували в 1973 році й засудили «за український націоналізм». Параджанову дали п’ять років колонії суворого режиму. Кожен його день у тюрмі міг стати останнім: він не знав блатної мови, не пив чифір, не мав наколок.
З Вінницької зони режисер надіслав своїй прихильниці - 83-річній Лілі Брік (музі Маяковського) - до 8 березня букет з колючого дроту і власних шкарпеток. А племінникові Георгію, щоб він зрозумів, що таке радянська в'язниця, привіз коробку з-під сірників, повну вошей.
З ініціативи Лілі Брік у Франції організували комітет порятунку Параджанова, який очолив відомий письменник Луї Арагон. Завдяки його втручанню Параджанову на рік раніше дали свободу.
«Мене вбили, коли заборонили знімати»
Свобода пересування не означала свободу творчості. Під час арешту в Параджанова зникло 17 кіносценаріїв. Ще більше було задумок (у в’язниці в нього забрали олівець, тому всі сценарії він тримав у голові). Повернувшись до Києва, Параджанов пробує знімати, але умови роботи неможливі: жодного пропущеного сценарію без дюжини «кастрацій» в кожному абзаці, розформування кількох знімальних груп. У відчаї Параджанов пише телеграму: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, переконливо прошу відпустити мене голим через радянсько-іранський кордон, можливо, стану засновником іранського кіно. Параджанов».
«Відлучення» Параджанова від екрана тривало 15 років. Був іще один арешт у 1982 році і 11 місяців у СІЗО: формально – за хабар, а по-суті – за критичний виступ на прогоні вистави пам’яті Висоцького.
«Мене вбили, заборонивши знімати», – нарікав близьким Параджанов. Наприкінці 80-х на студії «Грузія-фільм» він іще встиг відзняти «Легенду про Сурамську фортецю» та «Ашик-Керіб» за мотивами казки Лермонтова. Останній грандіозний задум – «Сповідь» – перервала смерть. «Я маю повернутися в дитинство, щоб померти в ньому», – писав незадовго до цього Параджанов про «Сповідь». Він помер 20 липня 1990 року від раку легенів. «Світ кіно втратив одного зі своїх магів-чарівників», – відгукнулися на цю звістку великі італійці Фелліні, Антоніоні, Бертолуччі, Мастроянні, Мазіна, Моравіа.
Росіяни як правонаступники радянського кінематографу мають звичку вважати Параджанова своїм режисером. Проте, як відзначив його племінник Георгій в інтерв’ю інформагенції ВВС, «ніколи в житті, жодного відношення до Росії Параджанов не мав. Він не зняв там жодного фільму. Він знімав в Україні, знімав в Вірменії, знімав в Грузії. Він великий український режисер, він великий вірменський режисер, і великий світовий режисер».
Сам Параджанов усе життя казав: "Україна – це моя батьківщина, це моя друга батьківщина. Там я створив свій перший шедевр "Тіні забутих предків”, там я став генієм, там у мене народився син. Україна мені подарувала все, і Україна мене погубила”. Україна його зробила великим, а він зробив Україну геніальною, тому що нічого подібного більше не було знято.
Підготовлено Головним управлінням інформаційної та внутрішньої
політики Полтавської облдержадміністрації
|
