Олександр Довженко – класик світового кіно, творець українського національного кінематографа, письменник і публіцист. Перші зрілі фільми завоювали йому цілий світ – але відібрали Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку. Москва тримала Довженка в полоні, там він помер і похований. В указі "Про вшанування пам’яті Олександра Довженка” Президент Віктор Ющенко ініціює перепоховання митця на Батьківщині.
Як подає Довженко в «Автобіографії», народився він 30 серпня 1894 року в селі В’юнища коло Сосниці на Чернігівщині, в родині козаків-хліборобів. Він підкреслює, як занепав під російським пануванням його козацький рід, утративши все — навіть уміння читати (ще дід був письменний, а батько – вже ні); як з одинадцяти братів і сестер дожили до зрілого віку тільки двоє; як мати, «народжена для пісень», «проплакала все життя»; як у Глухівському інституті (1911-14) «з нас готовили учителів — обрусителів краю», а він усе ж таки крадькома здобував заборонені українські книжки.
Під час визвольних змагань Олександр перебував у війську Симона Петлюри – у складі 3-го полку армії Української Народної Республіки. Пережив німецьку, російську і польську окупації, бачив смерть на кожному кроці і сам бував під розстрілами, від яких його рятувало тільки диво.
1919-20 року в Києві Довженко активно опікується організацією українського культурного життя. По тому виїздить до Варшави, де працює при українсько-польській комісії обміну і репатріації полонених, керуючим справ посольства УРСР, звідти – до Берліна. 1923 року повертається до Харкова й відразу опиняється в товаристві романтиків на чолі з Хвильовим; стає відомим своїми карикатурами і шаржами, а також ілюстраціями до книг.
У кіно Довженко прийшов 32-річним, зі значним життєвим досвідом. Уже друга повнометражна його картина "Звенигора” (1928) була визнана шедевром. Наступним фільмом - «Арсенал» - він торкнувся болючої рани України, поразки УНР. Щоб уможливити собі подальшу працю в кіно, Довженко мусив з пробільшовицьких позицій змалювати повстання проти Центральної Ради, яку сам же й захищав у 1917-18 роках. Це, як видно з натяку в його «Автобіографії», завдало йому «великого болю».
У 1930 році Довженко створює свою знамениту картину "Земля” (до речі, основні її зйомки проводилися в Яреськах на Полтавщині). Фільм з тріумфом пройшов екранами світу: в Англії, Америці, Італії, Японії, Франції. 1958 року картину "Земля” на Брюссельському кінофестивалі назвали в числі 12 найвидатніших стрічок всіх часів і народів. Проте в Москві майже одразу її піддають гострій критиці. Довженко пише в «Автобіографії»: «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».
Стероризувавши Довженка й заборонивши його фільми, Сталін зіграв роль його спасителя, записав його у російські кіномистці, дав роботу в Мосфільмі, теми для творів, послав на Далекий Схід. За темами Сталіна Довженко поставив фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1936-37) і «Мічурін» (1948). Подумати лише: примусити робити фільм про сумнівні наукові цінності російського дослідника Мічуріна, коли в той час у радянських концтаборах конав геніальний український садовод Платон Семеренко; про «легендарного» Щорса, котрий разом з росіянами кров'ю залив Україну… Усього тільки три фільми за 22 роки вавилонського полону в Росії! І ні один із них не дорівнювався його «Землі», не додавав нічого до тієї міжнародної слави, що її він здобув своїми українськими картинами, зробленими лише за три роки в бідних умовах українських кінофабрик.
Зпочатком війни митець усе частіше замислюється над історичною долею свого народу, який утрапив поміж двох тоталітарних імперій. Про цебільша частина тексту щоденника, який дійшов до наших днів. Читаючи «Щоденник», ми переконуємось, як багато знав Довженко з того, що більшості стало відомим лише після того, як Україна стала незалежною державою: про «визволення» Західної України в 1939-му, мільйонні жертви Голодомору-геноциду, боротьбу й жертовність вояків Української Повстанської Армії… 1945 року в щоденниковому записі Довженко цитує репліку, почуту в розмові з енкаведистом: «Одного националиста я повесил вниз головой и жег на медленном огне, вырезал из него куски мяса…, а он, гадюка, так и умер, крича «Славься, Украина!» Сколько я их перемучил…»
Чесною, неприхованою правдою про події Другої світової війни є і кіноповість «Україна в огні», творена по гарячих слідах історичних подій. Але Довженко зазнає розгрому: 31 січня 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виявляється, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», а його «Україна в огні» — платформа «вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу». Сталін заборонив повість для друку й постановки.
Відтоді ніщо з того, що писав Довженко, не могло видаватися без спеціального дозволу. Його звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, перевели з режисера першої категорії на режисера третьої і приписали до Московської кіностудії. Він міг їздити до Києва тільки з візитами, але мав жити у Москві. Бюрократи блокували все, до чого він прикладав руки.
Яка це була для митця пекельна мука, ота прикрита форма заслання, як він страждав і повільно щоденно вмирав, видно із його щоденникових записів 1945-1946 років. Читаємо: «X. і Б. (Хрущов і Берія – авт.) не пустили мене в Київ, я український ізгой... Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл... Я хочу писати серед свого народу... Невже я не можу жити на Вкраїні? (…) Я втратив радість. І творчість моя пригасає в стражданні й журбі... Умерти? Я вже мертвий... Я забуваю мову свою. Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більш над усе... Мене з’їдає туга по Вкраїні. (...) Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого. Що мені робити тут, у Москві, на самоті. Кричу! Що ж ви робите зі мною?! Мене вбивають повільним вбивством, і вже мені не воскреснути... Розтерзана і умучена душа моя до краю. Я України син. Нащо одняли у мене Матір? Земле моя рідна, коли б хоч Ти була щаслива».
Після своєї духовної страти на початку 44-го він проживе ще 12літ. Аби померти на самому початку зйомок фільму «Поема про море», аби лягти умосковську землю— бо вукраїнську не дозволено було; і мертвого його боялись. Чи ж дивно, що коли 25 листопада 1956 року навіки закрились очі майстра, то агентство «Рейтер» поширило телеграму з Москви про смерть «російського режисера Довженка»? І чи можна знайти в історії людства багато прикладів отакої розбійницької крадіжки мистецької душі і генія поневоленої нації? Звичайно, в кінцевому рахунку ця крадіжка ганебно виявиться, і то завдяки самому Довженкові, його мистецьким шедеврам, його власним заявам — завдяки усій його трагічній і чисто українській дорозі й долі.
Підготовлено управлінням у справах преси та інформації Полтавської облдержадміністрації
|
