Благоговіння — це страх Божий, внутрішня скромність, духовна чуйність. Людина побожна може соромитися, але ця сором'язливість виливає мед у її серце, вона привносить у її життя не муки, а радість. Рухи людини побожної тонкі й акуратні. Вона чітко відчуває присутність Бога, Ангелів і святих, вона відчуває біля себе присутність Ангела-Хоронителя, який спостерігає за нею. У своєму розумі вона постійно має [думку про те], що її тіло є храмом Святого Духу. І живе вона просто, чисто й освячено. Людина благоговійна скрізь поводиться з уважністю і скромністю, вона особливо відчуває кожну святиню. Наприклад, вона слідкує за тим, щоб не стати спиною до ікон; там, де сидять, наприклад на диван або стілець, вона не покладе Євангеліє, духовну книгу або якусь святиню; якщо вона бачить ікону, то її серце наповнюється збудженням, її очі заволікаються слізьми. Навіть просто побачивши ім'я Христове десь написане, вона благоговійно його цілує, і її душа внутрішньо насолоджується. Навіть помітивши кинутий на землю клаптик газети, де надруковано, наприклад, ім'я Христове або ж слова «Священний храм Святої Трійці», вона нахиляється, підбирає цей клаптик, благоговійно цілує його й засмучується, що його хтось кинув на землю.
Отці кажуть, що для набуття благоговіння треба жити або спілкуватися з людьми, які його мають і спостерігати за тим, як поводяться вони. Паїсій Великий, коли його запитав хтось, як можна набувати страх Божий, відповів: «Спілкуйся з людьми, які люблять Бога й мають страх Божий, щоб і тобі набути Божий страх».
Якщо людина не має благоговіння, то вона не має нічого. Благоговійний же, навіть якщо він і неосвічений, кожну святиню бачить чисто, бачить її такою, якою вона є в дійсності. Він не помиляється ні в чому, що пов'язане з божественними смислами. Благоговійна людина — немов дитина, що не має злого помислу про своїх батька й матір, тому що своїх батьків вона любить, поважає й бачить усе, що вони роблять, добрим і чистим. Наскільки ж більше [потрібно благоговіти] перед Богом, який ні з чим не порівнюється й у всьому досконалий!
«Не давайте священного собакам»
Колись люди, захворівши, брали олійку зі своєї лампадки, помазувались нею і видужували. Зараз лампада горить просто як формальність, лише для підсвічування, а олію, коли миють лампаду, виливають у раковину. Якось я був в одному домі й побачив, як господиня миє в раковині лампадку. «Вода куди йде?» — запитую я в неї. «У каналізацію», — відповідає та. «Зрозуміло, — кажу, — ти що ж це, то береш із лампади олійку й хрестоподібно помазуєш своє дитя, коли воно хворіє, а то всю олію зі скляночки ллєш у каналізацію? Яке ж ти цьому знаходиш виправдання? І як прийде на твій дім благословення Боже?»
У теперішніх домах нікуди викинути якусь освячену річ, наприклад, папірець, у який був загорнений антидор. А я пам'ятаю, що в нас у домі не йшла в каналізацію навіть та вода, якою мили тарілки. Вона зливалася в інше місце, тому що навіть крихти освячуються, коли ми молимося до й після їжі. Все це сьогодні минулося, тому пішла й Божа Благодать, і люди біснуються.
Благоговіння до ікон
А яке благоговіння повинні ми відчувати стосовно ікон! Один чернець приготував комусь на благословення ікону Святителя Миколая: загорнув її в гарний папір і на якийсь час поклав до шафи. Але через неуважність він поставив ікону догори ногами. Незабаром у кімнаті почувся якийсь стукіт. Чернець почав дивитися туди-сюди, щоб зрозуміти, звідки цей стук походить. Але хіба здогадаєшся, що він іде з шафи! Стукіт тривав досить довго: «Тут-тук-тук!» і не давав ченцеві спокою. Нарешті, підійшовши до шафи, чернець зрозумів, що стукіт лунав зсередини. Відкрив він шафу й побачив, що стукіт виходив від згортка з іконою. «Що це з іконою таке? — зачудувався чернець. — Дай-но подивлюся». Розгорнувши ікону, побачив, що вона стояла догори ногами. Тоді він поставив її як потрібно, і шум відразу ж припинився.
Людина благоговійна особливо благоговіє перед іконами. Говорячи «благоговіє перед іконами», ми маємо на увазі, що вона благоговіє перед тим, хто на ній зображений. Якщо людина, маючи фотографію свого батька, матері, діда, бабусі або брата не може порвати її або наступити на неї, то хіба не в набагато більшій мірі це відноситься до ікони! У єговістів нема ікон, і честь, яку ми віддаємо іконам, вони вважають ідолопоклонством.
Якось я запитав одного єговіста: «У вас що, у домах нема фотографій?» — «Є», — відповів він. «Добре, — кажу, — хіба мати, коли її дитя перебуває в далекій поїздці, не цілує його фотографію?» — «Цілує», — відповідає єговіст. «А що вона цілує: папір чи своє дитя?»
— «Своє дитя», — знов відповідає він.
— «Так ось, — кажу, як вона, цілуючи фотографію своєї дитини, цілує його самого, а не папір, так і ми цілуємо Христа, а не папір або дошку».
— Отче, а якщо на якійсь дошці колись була ікона Христа, Божої Матері або якогось святого й фарби від часу стерлися, то чи повинні ми все одно її цілувати?
— Так, звичайно! Коли людина із благоговінням і гарячою любов'ю цілує святі ікони, вона ніби вбирає, всмоктує [у себе] фарби цих ікон, і в ній самій, всередині, зображуються ці святі. Святі радуються, «відриваючись» від паперів і дощок і запам'ятовуючись у людських серцях. Коли християнин благоговійно цілує святі образи й просить допомоги в Христа, в Матері Божої, в святих, то він здійснює цілування своїм серцем, яке всмоктує в себе не саму тільки Благодать Христову, Матері Божої або святих, але всього Христа або Пресвяту Богородицю, або святих, які стають в іконостас його [внутрішнього] храму. «Людина є храмом Святого Духа». Дивись, адже ж і кожна служба починається й закінчується цілуванням ікон. Якби люди розуміли це, то скільки б радості вони відчували, скільки б вони приймали сили!
Така ікона здійснює у світі вічну проповідь. Ікони проповідують і проповідують віками. І коли хтось, наприклад людина, якій боляче, кидає оком на ікону Христа або Божої Матері, то дістає втіху.
Вся основа в благоговінні. Хтось лише торкається до стіни, до якої була притулена ікона, і вже приймає Благодать, а хтось може мати найкращу ікону, але не отримувати користі, тому що в нього нема благоговіння. Хтось може дістати користь від звичайного хреста, а хтось, не маючи благоговіння, не дістане користі від самого Животворного Древа.
— Отче, запалюючи свічку, треба говорити, що вона ставиться заради такої-то мети?
— Ти запалюєш свічку — куди ти її посилаєш? Хіба ти не посилаєш її кудись? Свічкою ми щось просимо в Бога. Коли ти запалюєш її й кажеш: «За тих, хто страждає тілесно й душевно, і за тих, кому це потрібно найбільше», — то серед цих людей є і живі, й покійні. Знаєш, яке заспокоєння мають покійні, коли ми ставимо за них свічку? Так ми перебуваємо в духовному зв'язку з живими й померлими. Одним словом, свічка — це «антена», за допомогою якої ми вступаємо в контакт з Богом, з хворими, з покійними й так далі.
Наскільки можете, плекайте [у собі] благоговіння, скромність. Це допоможе вам прийняти Благодать Божу. Тому що, маючи благоговіння, духовну скромність, людина, якщо вона ще й смиренна, приймає божественну Благодать. Якщо ж у неї нема благоговіння й смирення, то Благодать Божа не наближається до неї. У Святому Письмі написано: «На кого я дивлюсь ласкаво: на вбогого і сокрушенного духом, і на того, хто тремтить перед моїм словом» .
Слова Старця Паїсія Святогорця
|
