Взаємини сім’ї – це особлива й дуже важлива частина життя кожної людини, що відіграє далеко не останню роль у формуванні особистості. Як часто батьки чують від своїх дітей: «Ви мене не розумієте», – і лише безпорадно розводять руками у відповідь. Однак, мабуть, цього не можна сказати про викладача Полтавського педуніверситету Ніну Петрівну Лебідь, яка завжди підтримує свого відомого сина – Валерія Власенка, лідера легендарного рок-гурту «Арахнофобія». Завдяки регулярній появі Ніни Петрівни на молодіжних тусовках та обізнаності в сучасній культурі жінка здобула титул рок-н-рольної мами, котрій любляча доросла дитина присвячує пісні.

– Ніно Петрівно, коли Ви помітили талант у сина?
– Валері ще не було двох років. У той час я працювала вчителькою і треба було перевіряти зошити, а щоб якось розважити дитину, вмикала улюблену музику. Валера сидів на килимі й бавився платівками. Якось, перевіряючи зошити, я наспівувала одну мелодію, і тут до мене підходить синок і показує платівку, на якій була та пісня. Спочатку я подумала, що це просто збіг, але потім ще щось наспівала – і Валера приніс відповідну платівку.
— І як же він розпочав свій творчий шлях?
– У 4,5 року ми відвели його до музичної школи №3 в Полтаві. Вчителька, яка щойно приїхала з Ленінграда, відзначила, що у Валери - абсолютний музичний слух. На прослуховуванні синок виконував пісню «Во поле березка стояла», причому співав не «стояла», а «стоява». Врешті його зарахували до закладу, де він вчився грі на фортепіано. Для нашої сім’ї авторитет музичної школи №3 був надзвичайно високим, ми дуже переживали за всі академконцерти, на яких грав Валера. Музична освіта сина для нас була важливішою за загальношкільну. У 7-му класі Валерчик вирішив покинути «музикалку» і піти до художньої школи, бо він ще й до малювання мав хист. Ми не відмовляли його від цього рішення. Він усе-таки вступив до «художки», але й музичну освіту не закинув, паралельно закінчивши обидва заклади.
– Коли Валера почав грати у групах?
– У 14 років він познайомився з хлопцями, які були старші за нього і в яких був свій гурт – «Фаетон». Спочатку Валерка був і барабанщиком, і клавішником цього колективу, згодом «Фаетон» розпався. Тоді син зустрів інших хлопців, які теж дуже хотіли грати. Він займався з ними, як справжній учитель музики. Так була створена група «Арахнофобія», яка 1995 року на фестивалі «Червона рута» у Севастополі представляла Полтаву. У той час «засвітилося» багато популярних нині виконавців: Катя Бужинська, Марина Одольська, Ані Лорак, EL Кравчук. «Арахнофобія» ж стала дипломантом у номінації «Акустична музика». Того ж таки 1995 року хлопці виступили на «Перлинах сезону», на яких знову стали дипломантами, а 1996-го Валера та Марина Одольська виконали гімн цього фестивалю. Відзначилася група й у Москві на урочистостях, присвячених 1-й річниці проголошення незалежності України. Публіка на Арбаті добре прийняла «Арахнофобію», а ведучий після її виступу сказав: «Хохлы, оказывается, тоже умеют петь и играть рок».
– Чи впливали Ви на життєвий вибір сина?
– Валера завжди робив те, що хотів, а я лише спрямовувала його.
– Наскільки важлива для творчої людини підтримка з боку батьків?
– Дітей треба розуміти. Якби батьки жили життям своїх дітей, то було б набагато менше наркоманів і алкоголіків. Лише сім’я може дати дитині найнеобхідніше у вихованні.
– Чи не вважаєте Ви рок «хворобливим асоціальним явищем»?
– Спочатку я була проти року. Для мене це було щось непристойне, вульгарне. Але потім я почитала тексти Валерчиних пісень – і моє ставлення змінилося. Його твори мають філософський зміст, він порушує актуальні соціальні теми.
– Що заважає «Арахнофобії» пробитися в люди?
– Немає спонсора. Далі дипломантів «Арахнофобія» не йшла. Пам’ятаю, у Харкові на «Червоній руті-97» Валерію сказали: «Ти – лауреат, але ним ти не станеш, поки не знайдеш спонсора. «Руті» теж треба за щось жити». У 2001 році хлопці на знак протесту не поїхали на «Червону руту», адже жоден із відповідних молодіжних комітетів міської влади не виділив і копійки на потреби групи. Проте у Полтаві є люди, які допомагають колективу. Це Міша й Таня Мельникови, Сергій Єгоров (студія «Арт-лавка»), Петро Сливка (він робив перші записи «Арахнофобії») та Володимир Голубничий із радіо «Вашої хвилі». Постійно надає підтримку голова обласної організації Товариства «Просвіта» Микола Кульчинський.
– А Ви якимось чином впливаєте на творчість гурту?
– Хочу сказати, що фінансування групи – моє: треба ж купити диск, щоб надіслати демозаписи в оргкомітети фестивалів. Взагалі, наша оселя – це штаб-квартира молодих полтавських рок-музикантів. Спальні як такої у нас не існує, - це репетиційна база. У нас вдома постійно повно народу.
– Як вважаєте, музика для Вашого сина – це всерйоз і надовго?
– Це справа його життя. Це більше, ніж життя. Я бачу, що це «його». Займаючись музикою, Валера повністю забуває про час, все пише і пише нові пісні.
– Чи часто Ви ходите на концерти „Арахнофобії”?
– Стараюся завжди побувати на всіх виступах групи. Я приходжу, коли Валера мене не чекає, але він знає, що я приїду. Через це мене й охрестили «рок-н-рольною мамою».
– Ви пишаєтеся своїм сином?
– Так, пишаюся і дуже люблю. Ми з ним - справжні друзі. Між нами немає ніяких таємниць. Валера – дуже талановита людина, про нього знімали програму УТ-1 і потім на замовлення глядачів її ще раз повторювали на УТ-2. Коли на музичних збірках поряд розміщені пісні Валерія Власенка і Тараса Петриненка, то це про щось свідчить. Одним словом, я рада, що у мене такий чудовий син!
Розмовляв
Сергій Шебеліст