Леся підставила обличчя сонцю і воно пестило її. Вона посміхалась і раділа сьогоднішньому дню. Десь чувся спів солов’я і, розплющивши очі, дівчина побачила «сонечко», яке полетіло і сіло на ромашку, ніби підказуючи їй: поворожи. Вона взяла квітку, відриваючи пелюстки, говорила:
- Любить, не любить, любить, не любить, любить…
Радісна посмішка з’явилася на вустах у дівчини. Так він її кохає, адже щоразу про це він пише у своїх листах. Леся йшла через поле, повертаючись від бабусі. Йшла і весь час не спадав з думки її коханий Олексій, який другий рік відбував службу у збройних силах. Васильки, чебрець, волошки – все це вона збирала у букет для своєї любої матусі, адже вона любила польові квіти.
- Мамо, мамо, я вже повернулася!
- Чую, доню, чую.
Вона обняла неньку і запитала:
- Мамо, як ти вважаєш, Олексій мене кохає?
- Побачимо, доню.
- Мамо, розкажи мені про дідуся. Він дуже любив бабусю?
- Так, вони кохали один одного. Жили на одній вулиці і з дитинства товаришували. Разом ходили у школу, вчили уроки і відпочивали; дідусь завжди їй носив портфель. Одного разу на день народження бабусі, а це було у травні, він нарвав бузку, сформувавши в букети, поклав біля її вікна, всю дорогу до школи встелив, і на парті теж залишив великий оберемок запашних квітів. Бабуся лише щасливо посміхалася. Але їхньому щастю зашкодила війна. Він пішов захищати Вітчизну. Брав участь у визволені Києва, Польщі й навіть допомагав бойовим товаришам встановлювати прапор на Рейхстазі.
Бабуся теж пішла на фронт, була медсестрою. Багато ранених винесла з поля бою. Одного разу фашисти підпалили будинок, де знаходилося 22 воїнів на лікуванні, і бабуся винесла їх. За це її нагородили орденом Червоної Зірки. Щоразу вдивлялася в обличчя бійців: чи немає її любого Івана? Але все ж таки це сталося. Так судилося, що вони зустрілися на фронті. Серед інших поранених вона впізнала рідне обличчя. Ні на хвилину не залишала коханого, просила Бога, щоб він врятував його. І пообіцяла, якщо одужає, то свою майбутню доню назве Марією, в честь Божої Матері. ЇЇ молитви почув Бог, і хлопець залишився живим. По закінченню війни, вони одружились і на світ з’явилась я - Марія.
- Мамо, а листи від дідуся залишилися з війни?
- Так, доню. Я їх зберігаю, адже в них живе кохання.
- Дозволь мені їх почитати.
Вона взяла трикутнички-листи тремтячими руками і стала читати:
«Кохана, вітаю тебе. Сьогодні дивовижний вечір: тихо, зорі світять ясно. Дивлюсь на нашу зірку і бачу тебе усміхнену. Пам’ятаєш, як ми з тобою мріяли, що по закінченню школи будемо працювати і навчатися в педагогічному інституті. Люба, як же я чекаю ту хвилину, щоб побачитися з тобою. Я знаю: тобі нелегко, але настане та мить, коли все стане на свої місця.
Подивлюсь в очі твої - бачу озеро синє,
Подивлюсь я в обличчя твоє - зустрічаю золоті краплини,
Подивлюсь на уста твої - бачу ягоди калини.
Обніму тебе - чую серця биття,
Поцілую тебе - розквітає життя.
Твій Іван».
«Люба, сьогодні ми визволили рідний Пирятин. Бій був нелегкий. Фашисти тримали оборону. Нашій танковій бригаді командир дав наказ про те, щоб ми зненацька напали на ворога з іншого боку, де вони нас не очікували. І план вдався! Якби ти бачила, як тікали вороги! Вони кидали зброю, поранених друзів, піднімали руки вгору. Була велика паніка. Офіцери, кинувши солдат, бігли до машин, але влучні постріли танкістів навіки залишили їх лежати на землі. Потім йшли в атаку бійці. Вони билися з ворогом не тільки пострілами, але і вручну. На річці Удай були два мости в напрямку Чорнух, які були зруйновані, а між ними стояв заритий у землю фашистський танк, з якого німці вели безперервний вогонь. Це ускладнювало наступ наших військ. На цю вогневу точку кинувся юнак Євген Бієнко із Заріччя та ще два воїни, і гранатами змусили замовкнути ворожий танк. Шлях на Пирятин було розчищено. Ми перемогли!
Іван».
«Моя дорога Оксанко! Вже три роки, як ми не бачилися, проклята війна розлучила нас із тобою, але я завжди думками поруч. Я пам’ятаю всі дні, які був біля тебе, а особливо той день, коли я тобі зізнався в коханні. Ти зніяковіла, зашарілася від мого поцілунку. Який я був щасливий, коли ти теж зізналася в почуттях! Я кохаю тебе, люба, і вір: ми обов’язково зустрінемося.
Кохана моя, єдина у світі,
Без тебе не мислю життя.
Думками все лину до тебе,
Цілую твої вуста.
Твій Іван».
«Сьогодні цілий день іде сніг і падає тихо-тихо. Ти пам’ятаєш, коли все замело, і він лежав перед нами білий, як папір. Це був сніг наших побачень. І я думав, що ми напишемо з тобою повість нашого кохання. Я хвилююся, щоб цей чарівний сніг не став снігом розлуки. Але вір, що по закінченню війни ми напишемо нашу повість до кінця. Чекай мене і я повернуся, всі роки чекай з цієї страшної війни, де ми всі помираємо за Батьківщину, дитячий сміх, рідних і матерів. Молися за нас, щоб ми вернулись.
Іван».
«Люба, ми звільнили Варшаву. Яке це красиве місто! Коли ми в’їжджали сюди, нас зустрічали жителі: дарували квіти, співали пісень і танцювали. Їх радість передавалася і нам, адже при визволенні міста загинуло багато бойових побратимів, і ми сумували за ними. Одна дівчина подарувала мені букет польових квітів, і я пригадав тебе. Ти стояла і чекала мене, на голові красувався вінок із волошок, васильків, кульбаби, а в руках тримала ромашки. Чарівна посмішка не сходила з твоїх вуст, і я стояв, мов зачарований. Коли ти подарувала мені квіти, то поцілувала. Оксанко, пам’ятай: я тебе кохаю.
Іван».
«Настав День Перемоги. За наказом командира ми, разом з бойовими товаришами, повинні підняти прапор над Рейхстагом. Це нелегке завдання, адже ворог бореться за кожен сантиметр землі. Лунали постріли, зривалися снаряди, але все – таки ми наближались до цілі. І ось перед нашими очима постав «зміїний» будинок, звідки повзли гади, щоб знищити нашу землю, людей. У голові промайнула думка – знищити це створіння, але ні! Хай прапор Перемоги замайорить вгорі і доведе всім ворогам, що ми непереможні! Люба, Перемога! Чекай мене! Іван».
- Мамо, я теж буду чекати свого Олексія.
- Чекай, доню, адже вірне кохання додає сили в житті.
С. Болтенко
Фото Світлани Довгенко
|
