Мазепини речуть громи
Над Україною, яка
В блакитно-золотих сутанах
Стоїть за правду на майданах
Звитяжно, як було в віках.
А хлопі в обобіч Дніпра
Кують мечі несамовито,
І кінь у стайні б’є копитом:
- Пора, мазепинці, пора!
О. Хало «Золота підкова України»
Кожен народ, кожна нація має своїх героїв – будівничих держави і визначає їх самостійно в незалежності від того чи визнають їх такими сусідні країни. Адже зігравши позитивну роль у формуванні власної нації, її культури чи господарства, політичний діяч ставив за мету проголошення державної самостійності країни, чим завдавав проблем тим, хто силою господарював на його землях. Історія завжди носила національний характер, а те, що добре для однієї нації, не завжди добре для іншої. Та недобре, коли державні мужі, що формують державну політику, до цього часу так і не зрозуміли, що живуть в Україні, новітня історія самостійності якої має майже 20 років, а їхнє мислення ще захищає статус «єдиної і неділимої», хоча навіть провідні російські історики вже давно відмовились від трактування історії за схемою – "что хорошо для России - полезно всем". У багатьох наукових обивателів ще діє марксистська схема "справедливих і несправедливих воєн", коли справедливими вважалися лише ті війни, що вони самі вели, а зрадниками і за ворогів вважали тих, хто чинив їм опір. Тому надзвичайно дивним і незрозумілим є те, коли в Україні будують пам’ятники цариці Катерині ІІ, котра зруйнувала Січ і фактично впровадила кріпосне право, а того, хто стояв на захисті українських козацьких прав, проклинають, і найбільше - "свої" манкурти. Опоненти української державності, забуваючи про власну мораль, висувають високі морально-етичні вимоги до інших. Свого часу київський композитор Селецький, знайомий з Лістом, Мендельсоном і Мейєрбером, у своїх спогадах пише, що на пропозицію Варвари Репніної він хотів створити оперу "Мазепа”, лібрето до якої мав написати Тарас Шевченко. Але при зустрічі з поетом Селецький наполіг, щоб лібрето було російською мовою. Шевченко на це не погодився.
У західноєвропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії, залишився легендарним героєм. Англійський поет Байрон, французи – письменник і поет Гюго та живописець Верне, угорський композитор Ліст, користуючись цією легендою, створили невмирущі твори, які піднесли героя легенди до рівня історичного символу. А сам Мазепа так змальовує ті часи:
Всі покою щиро прагнуть,
Та не в єдин гуж всі тягнуть.
Той направо, той наліво,
А все браття – тото диво!
Ще тоді він закликав побороти всі незгоди і утворити й об'єднати національну еліту навколо України, та, на жаль, слова його поезії залишаються актуальними для України і її сьогоднішніх політиків… Я не буду в цій статті захищати Мазепу від "лжепатріотів" - не варто, своїми справами він сам себе охороняє від політичного холуйства. Зупинюсь лише на деяких фактах його біографії як будівничого козацької держави, про які вони ж мало говорять.
Будучи сам високоосвіченою людиною, Мазепа дбав про розвиток освіти, адже бачив майбутнє країни у високоосвіченій еліті і освіченому народі. На початку 18 ст., в кінці Мазепинської доби, в Україні була одна школа на 1000 мешканців, а вже за російського панування в 1875 році – одна школа на майже 7000 мешканців.
Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті 17 ст. козацьким гетьманом Петром Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки. Всілякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в Україні. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси й шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням.
Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 р. наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитися”. За його часів (1708 р.) Києво-Могилянська академія налічувала 2000 студентів (студентів), які часто проходили навчання і в європейських університетах та школах, та вже в 1709 році їх стає 161, а майже через століття ця кількість збільшується, але всього до 800-1000 чоловік. Сьогодні відроджена академія має понад 2000 студентів. До речі в академії своє навчання розпочинав М.Ломоносов.
Недоглянутих дітей – сиріт не було, над ними обов’язково брали опіку або церква, або заможні родини та давали їм і освіту, і виховання, і статки. Майже всі українські жінки теж були освічені – навіть у проїжджих європейських мандрівників це викликало щирий подив.
Осередками духовності та освіти і виховання української молоді вважалися церкви та монастирі. За часів гетьмана Мазепи найбільше будується кам’яних церков, відбудовуються монастирі як осередки науки, у тому числі і коштом гетьмана. "Собор Мазепин сяє, біліє ” – з гордістю писав Тарас Шевченко, відвідуючи їх. Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й відреставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні за свій кошт, а також використовуючи військову казну, близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями Мазепиним бароко. Не тільки талант будівничого, а, можливо, й витончений художній смак гетьмана втілилися в цих церквах (що були збудовані, реставровані або оздоблені лише коштом І. Мазепи):
1. Києво-Печерська Лавра: Троїцька надбрамна церква, Успенський Собор, Церква Всіх святих над Економічною брамою, Кам’яний мур, Церква Різдва Богородиці.
2. Софіївський собор, дзвіниця та мури Софіївського монастиря у Києві.
3. Мала трапезна церкви Густинського монастиря.
4. Храм Преображення Господня Лубенського Мгарського монастиря та Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря.
5. Вознесенський собор у Переяславі.
6. Колегіум та Борисо-Глібський кафедральний собор у Чернігові.
7. Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві.
8. Корпус Києво-Могилянської академії.
Ще більше культових споруд будувалося за рахунок гетьманської казни, серед них – і церква Хресто-Воздвиженського монастиря поблизу Полтави.
Яке було ж господарське життя в часи гетьмана Мазепи? Багато істориків визнають, що в цей час Гетьманщина була однією з найбільш розвинених територій Європи. Функціонування державних інститутів забезпечувалося системою податків (натуральні та грошові), орендної плати (торгівля горілкою та оренда рангових маєтків, особливо млинів), митних зборів. В Україні розвивалось ткацтво, ливарна справа, виробляли порох. За бутність Мазепи при владі значно збільшено гарматний арсенал, він став найбільшим у Європі. Було відкрито багато рудень, ливарень, порохових заводів. Останні, до речі, за наказом Петра І дали для його армії 2 тис. пудів пороху.
Гетьман опікувався розвитком економіки, промислами, мануфактурним виробництвом. Під проводом його уряду старшина й козаки розвивали промисловість України. Тільки в Стародубському полку в часи Мазепи існувало дванадцять буд для випалювання поташу, а на Чернігівщині одинадцять гут виробляли скло, діяло дванадцять паперових фабрик. По всій Гетьманщині поширилося керамічне виробництво, а ткацтво набуло характеру організованого фабричного виробництва полотна, сукна, шовку, козацьких пасів, плахт, килимів. Водяні млини, що були джерелом дешевої енергії, обслуговували паперні, гути, валюші-ступи для биття сукна, керамічні майстерні, лісопильні заводи.
Більш як 20 років гетьманування Івана Мазепи було часом соціального спокою. Селянин працював на орендованій у держави землі, а за це відбував "всякое послушество" за надану оренду та платив податок. Ця повинність не обмежувала рух селянства по гетьманщині, а праця на власній землі давало достойні статки. Тому гетьманський писар Петрик так і не зумів знайти широку підтримку селянства у повстанні. Бо українські селяни жили значно краще, ніж у Польщі та Росії.
І хоча селян не задовольняла існуюча податкова система, та потреба бути захищеним від нападників і перспектива перетворитися або на холопа, або на невільника, змушувала утримувати козацьке військо, що закладало підмурівок державності. За 20 років гетьманування Мазепа провів 11 літніх та 10 зимових походів. Безпека вимагала плати від цивільних прошарків гетьманату. На одного середньостатистичного мешканця припадало 0,5 – 1 золотих податку. Козацький стан (200 тис. чол.) податків не платив. Головними платниками були власники волів, коней, млинів, гуралень (виготовлення горілки), купці, орендарі, тобто ті, хто мав статки. Які тоді були ціни: хата – 200-500 злотих, млин – 200-300 зл., віл – 15, кінь – 35-75 зл., 1 центнер жита – 2 зл., 50 кг. борошна – 2 зл., плата найманим женцям – третина врожаю. Система оподаткування становила в середньому 1/12 потреби для нормальної життєдіяльності окремої людини, тобто лише 8% від потреб людини.
Але все одно у 1694 році на з'їзді старшини говорилося про нелегкий стан селянства: "поборы черному народу тягостные, потому что поборы берут и с того человека, который одним хлебом без промыслов довольствуется". Тому майже кожного року гетьман за скаргами з місць видавав оборонні універсали на користь посполитих селян, карав винних старшин. Так, у 1691 р. у зверненні до старшини гетьман картає тих, хто "тяглих селян без міри обтяжують повинностями, а козаків приневолюють іти в селяни, або викидають їх з маєтків", у 1692 році знову. Тоді ж був розісланий універсал "дабы нихто из тех владетелей не дерзал работами великими и поборами вымышленными людей в селах, себе данних, … отягощати и ни малой в землях, полях, лесах, сеножатех и всяких угодьях чинити им обидь и насилля, и чтобы владали ими в меру, ничего вновь и выше меры не налагая. У тих же, хто знехтує цими застереженнями, маєтності будуть відібрані, а "отягченным в подданстве людям будет учинена свобода". Будучи в Полтаві, Мазепа, "дабы поспольство пререкания не чинило", відібрав у багатьох державців їхні володіння й передав у загальне користування.
Зловживання переяславського полковника П.Полуботка стали причиною позбавлення його влади, втратили владу кілька полтавських старшин. У листопаді 1701 року гетьман знову видає універсал, який захищає селян від зловживань старшини, "аби не болшей, але толко два дне в тиждень роботу его панщизною отправовали а инши едне на свои оборочалы потребы, и в рик по одной осмачкы от рабочей тварини давали…". Під час бойових дій гетьман також намагався полегшити участь селянства: наказав усім державцям зі своїх маєтностей виділяти підводи для нужд перевезення.
Своїми універсалами гетьман прагнув захистити інтереси посполитих селян і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав, законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті… Ці та багато інших фактів гетьманування Мазепи свідчать про нього як державного мужа, що дбав не лише про свій інтерес, а й на відміну від багатьох нинішніх українських політиків, турбувався про життя селян, дбав про освіту та культуру.
На думку Тетяни Геннадіївни Таїрової-Яковлевої – керівника Центру з вивчення історії України при кафедрі історії слов'янських і балканських країн Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, професора, автора книги про І.Мазепу з серії "Життя відомих людей", "давно пора відмовитися від політичної анафеми і проклять на адресу Мазепи і постаратися взяти урок з трагедій наших предків. Не варто слідувати пропагандистським штампам, які намагалися пояснити російсько-український конфлікт початку ХVII ст. користю одного "зрадника-гетьмана". Необхідно набратися мужності і визнати, що інтереси і цілі молодої Російської імперії і ослабленої Гетьманщини були дуже різними. Певною мірою Україна стала заручницею геополітичних планів Росії. Цар Петро прагнув створити нову державу, здатну як у військовому, так і в економічному плані змагатися з європейськими державами. Ця політика була можлива тільки при жорстокій централізації. Військова і економічна ситуація дозволяла провести об'єднання України і вирвати із страшної безодні Руїни Правобережжя. Проте ці плани були принесені в жертву дипломатичній грі. Перед лицем шведського наступу Лівобережжя повинне було перетворитися на випалену землю, арену військових дій. Саме ці два чинники, разом з особистими образами, і змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ.
Ще одним чинником був план ліквідації Гетьманщини і включення її в загальну структуру Російської імперії. Що б не говорили про Мазепу, але йому був далеко не байдужий цей план, і не тільки тому, що він не хотів міняти реальну владу гетьманської булави на порожній титул князя. Йому дійсно було дороге те, що було частинкою і його двадцятирічної праці, інакше б він почив би на лаврах свого величезного багатства. Правда полягала в тому, що багато старшин спокійно сприйняли перспективу перетворення на мирних російських дворян – поміщиків, ким вони і стали згодом. Саме ці люди зі старшини і не підтримали Мазепу. Але були й такі, кому Гетьманщина, дитя Хмельниччини, була дорога, наприклад Д.Апостол, Д.Горленко, які були щиро готові битися за "стародавні вільності".
Далі Тетяна Генадіївна відзначає (мовою оригіналу): "Парадокс заключается в том, что даже авторы, обессмертившие имя Мазепы — Байрон, Рылеев, Пушкин, Гюго, Словацкий, Чайковский, - создавали романтический, очень далекий от истины образ. Своего, нереального Мазепу придумывают и ура-патриоты всех толков, для которых знаменитый гетман — лишь предлог, чтобы сеять вражду между Украиной и Россией.
Между тем Иван Степанович Мазепа - личность настолько неординарная и многогранная, что для его изображения нужна вся палитра красок. В его жизни было столько приключений, крутых поворотов, ударов судьбы и неизменного покровительства фортуны, что любой художественный вымысел померкнет на этом фоне. Прирожденный политик, одаренный полководец и дипломат, человек отважный, честолюбивый и целеустремленный — он был олицетворением эпохи украинского духовного возрождения и расцвета казачества. Поэт и философ, прекрасно образованный, сказочно богатый, с прозорливым и насмешливым умом, он двадцать лет успешно лавировал в океане политической борьбы, оставаясь у руля Украины. Как любая выдающаяся личность, он, разумеется, возбуждал зависть и ненависть врагов. Пережив множество предательств и доносов, он практически никому не открывал свою душу. И лишь по немногим дошедшим до нас произведениям Мазепы можно угадать в нем тайного романтика, в сердце которого кипели тщательно скрываемые страсти и мечты".
Коли вже російські історики зрозуміли роль Мазепи в нашій історії, то чому українці цього зробити не в змозі? Знову виникає питання зрілості і спроможності української еліти будувати власну державу… Вся надія на молоду генерацію! Її прихід уже не за горами! А народ його пам’ятає, і краще, ніж він, не скажеш: "Від Богдана до Івана не було Гетьмана".

Петро Ворона , кандидат наук державного управління, заступник голови Полтавської обласної ради