Чому ж проти московської орди стало не українське військо, а триста ненавчених юнаків і дівчат? Діячів, які намагалися творити українську армію, було небагато. На необхідності мати власне військо наполягали Головний отаман військ УНР, полтавець Симон Петлюра та його однодумці. Проте їм гостро заперечували члени урядових партій: "Навіщо нам армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду”...

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Віра в миролюбність і доброзичливість "працюючого московського народу” закінчилася трагічно. Коли Рада народних комісарів більшовицької Росії виповіла в грудні 1917 року війну Українській Народній Республіці, з Петербургу та Москви посунули в Україну ешелони з так званою "червоною гвардією” й загонами моряків. Керівникам Центральної Ради нічого не лишалося як захистити себе дітьми та юнаками, яких почали вчити стріляти за кілька днів перед відправленням на фронт.

На оборону столиці відправляють "Першу імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку військову школу" (4 сотні по 150 юнаків) і Студентську сотню помічного куреня січових стрільців чисельністю 115–130 осіб, що складалася з київських студентів і школярів 14-16 років. Це були національні романтики, палкі й щирі. Вони з радістю йшли у бій захищати свою Батьківщину.

Командував підрозділом наш земляк, сотник Аверкій Гончаренко. Народився він 1890 року в селі Дощенках Лохвицького повіту на Полтавщині. Закінчив із відзнакою Чугуївську військову школу. У 1916 в ранзі капітана командував батальйоном. За бойові заслуги нагороджений хрестом св. Георгія з мечами. Згодом викладав у Київській школі прапорщиків. Сотник Гончаренко українізував цей навчальний заклад і домігся його перейменування на Першу юнацьку військову школу імені Богдана Хмельницького, а невдовзі став її курінним командиром.

27 січня 1918 року юнаки вирушили з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну. Вони мали допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ. Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону трохи більш досвідчені студенти Української Військової Школи, в кількості 250 бійців. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6 тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Попри героїчний спротив української молоді, доля бою вирішилась досить швидко. Студентський курінь було розгромлено. 27 юнаків, які відступаючи, зайшли на станцію Крути, вже захоплену більшовиками, потрапили в полон. Усіх їх більшовики по-звірячому замордували. Особливо лютували петроградські й московські робітники. Вони відрізали носи, вуха, виймали очі, проколювали багнетами животи, розбивали кольбами рушниць голови… Ці жахи ще на початку ХХ століття передбачав ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський. Ще задовго до падіння російського самодержавства він остерігав, що панування "московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування «московської буржуазії».

На схилах Дніпра знайшли вічний спочинок молоді захисники рідного краю. Під час похорону голова Центральної ради УНР Михайло Грушевський у своїй промові наголосив: «Бій під Крутами був одним із трагічних епізодів у боротьбі, яку проводила невелика частина свідомого національного громадянства за українську незалежність, — на сумному тлі загальної байдужості, безлюддя й безголов’я». Він також порівняв учасників бою з 300 спартанцями – героями Фермопіл. Відтоді ці слова нагадують нам про юних героїв, які поклали своє життя на вівтар незалежності Батьківщини.

Підготовлено Головним управлінням інформаційної та внутрішньої політики
Полтавської облдержадміністрації