Він народився 19 грудня 1920 року в селі Юрівці на Луганщині в сім'ї шахтаря. Ще навчаючись у школі, друкував свої поетичні спроби в обласній і республіканській газетах. У 1939 році поступив на філологічний факультет Київського університету, але восени того ж року був призваний до армії. Брав участь в обороні блокадного Ленінграда, був тяжко поранений. Миколу Руденка нагородили орденами Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни І ступеня, 6 бойовими медалями. Після демобілізації в 1946 році він працював у видавництві „Радянський письменник”, відповідальним редактором журналу „Дніпро”.
З 1947 по 1971 роки виходить 10 збірок його поезій. А романом „Вітер в обличчя” (1955) Микола Руденко заявив про себе як оригінальний прозаїк. Не меншої популярності серед читачів зажили і наступний його роман „Остання шабля”, книга оповідань „Біла акація” (1962), науково-фантастичний роман „Чарівний бумеранг” (1966), повість „Народжений блискавкою” (1971).
Руденко-дисидент народився 49-го року, коли зміг сказати категоричне „ні” беріївському приятелю Олександру Корнійчуку. Він заступився за вислану до Казахстану авторку роману „Людолови” Зінаїду Тулуб. Корнійчук тоді привселюдно кинув – „наш парторг уміє закохуватися у старих курв”.
За кілька місяців товариш Сталін розпочав свою чергову диявольську гру проти інородців. Цього разу об’єктом переслідування стала недостріляна в 37-му та недозачищена у Бабиному яру єврейська інтелігенція. Руденко відмовився писати негативні партійні характеристики на Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера, Леоніда Первомайського та інших. Декого з „безродных космополитов” це врятувало, дехто все одно пішов етапом.
Та й після цього син шахтаря залишається сталіністом. Протестуючи проти окремих „перекручень”, він вважав, що політика ЦК і особисто Йосифа Віссаріоновича єдиноправильна. Навіть мав у доробку поему про вождя. І тільки ХХ з’їзд зняв полуду з очей. Відтак виступаючи на одному з письменницьких форумів гостро розкритикував „культ особи”. Тоді до нього підійшов поет-академік Микола Бажан і порадив бути обережнішим.
На початку 60-х років Руденко пише листи до Хрущова, до ЦК партії, в яких викладає „таємницю партії”. Читаючи й аналізуючи Марксів „Капітал” (а особливо четвертий том, виданий уже після смерті Сталіна), він прийшов до заперечення теорії додаткової вартості. Вважаючи теоретичну помилку Маркса „міною уповільненої дії”, він пише твір „Енергія прогресу” та матеріали до „Економічних монологів”, в яких доводить, що абсолютна додаткова вартість виникає не з експлуатації людської праці, а із самої природи.
Зрештою ці теоретичні пошуки та наступне знайомство з Андрієм Сахаровим привели Руденка до участі в радянській групі „Міжнародної амністії”. Напередодні 30-річчя Перемоги його заарештовують, але 9 травня 1975 року випускають за амністією (все-таки інвалід війни!). Невдовзі Руденко зав'язує тісніші контакти з генералом Петром Григоренком (членом Московської Гельсінкської групи), відомою правозахисницею Оксаною Мешко, письменником Олесем Бердником, які й стали членами-засновниками Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, через яку пройшов 41 правозахисник. З них один покаявся, один покінчив життя самогубством (Микола Мельник), а четверо – Василь Стус, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Олекса Тихий – загинули в комуністичних концтаборах.
Із початку сімдесятих років ім'я Миколи Руденка зникло з читацького горизонту. Доведений до нужденного існування, письменник був змушений працювати нічним сторожем в одному з урядових санаторіїв під Києвом. А 5 лютого 1977 року його заарештували. Слідчий КДБ у кращих традиціях сталінських часів „встановить”, що літературні твори письменника пройняті антирадянською пропагандою, а сам він причетний до створення і діяльності Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Аби не надати справі широкого розголосу, судили Миколу Руденка в районному центрі Дружківка на Донеччині. Вирок – сім років таборів суворого режиму й п'ять років заслання.
Після звільнення письменник прийняв рішення залишити Радянський Союз. Оселившись у Нью-Йорку, Микола Руденко із задавненою жагою поринає в літературний процес. Уже тут, у США, вийшли в світ його роман „Орлова балка”, п'єса „На дні морському”, збірки віршів „За ґратами” і „Прозріння”, поеми „Хрест” і „Я вільний”, книги „Економічні монологи” та „Шлях до хаосу”. Окремими виданнями з'являються також поезії в перекладах англійською, французькою та німецькою мовами. І тільки в 1990 році кримінальна справа щодо Миколи Руденка за відсутністю складу злочину була закрита. Реабілітований письменник залишив США і повернувся на Батьківщину.
Микола Данилович не був народжений для того, щоб виступати з трибун і запалювати серця українських патріотів закликами. Його призначенням було писати книжки і бути моральним авторитетом, арбітром. Внаслідок фронтових поранень і концтабірних катувань в останні роки майже не бачив (у 1991-му втратив зір, але згодом відкрилося ліве око, яке не бачило 63 роки!), але все одно продовжував складати з простих слів мудрі формули життя і поступу. Серце Миколи Даниловича зупинилося 1 квітня 2004 року в Києві.
Руденко був членом Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк), став лауреатом Національної премії України імені Т.Г. Шевченка та премії імені Володимира Винниченка. Серед вітчизняного письменства він – єдиний, хто удостоєний найвищого визнання в нашій державі – звання Героя України.

Підготовлено Головним управлінням інформаційної
та внутрішньої політики Полтавської облдержадміністрації