Оточені прірвою безвиході, ми схильні думати, що перед нами мають відкриватися всі ворота світу. Що ми маємо право на будь-що, не відповідаючи за наслідки. Що цей світ просто зобов’язаний забезпечити нам задоволення всіх гедоністичних потреб, адже життя - лише одне і таке ж коротке! А хіба ми вже самим фактом свого існування нічим не зобов’язані перед ним? Ми звикли вважати себе найвищими істотами, але егоїстичність переконань, яка приводить до деградації індивіда, змушує засумніватися у справедливості виведеної аксіоми. Чим ви кращі за тих слонів чи мавп, якщо також усіма силами намагаєтеся задовольнити усі свої бажання – ті ж тваринні інстинкти? Різниця між людьми та «нижчими» істотами лише одна – забаганок у нас більше, і вони набагато вишуканіші. Сучасне суспільство погрузло в масовій байдужості, ненажерливості та скупості.Звичайні моральні цінності припадають пилом в архівах минулого. Сіра пліснява цинізму покрила прогнилий соціум. Усе говорить про те, що людство впевнено та незалежно рухається шляхом науково-технічного прогресу. Учені намагаються винайти штучний інтелект, навіть не здогадуючись, що вже його створили у власних свідомостях. Але всемогутній оптимізм не дозволяє мені так песимістично прогнозувати майбутнє цього всесвітнього зоопарку. Я вірю, що є душі, незаплямовані лайном егоїзму. Ті, хто ще не встиг піддатися гедоністичному вченню, хто ще має клепку в голові, й не одну. Нове покоління, яке ще поки чеше макітри над конспектами та рефератами, не завжди замислюючись, яку важливу місію має виконати. На нього лише одна надія. Так було завжди. Але далеко не всі спромоглися правильно відповісти на запитання: «Чи варто жити заради інших, якщо твоє життя – єдине?». Тому нам зараз важливо зробити вибір, який допоможе суспільству побороти епідемію невідомого нікому і водночас відомого всім вірусу, адже вакцину ми маємо. Це – ми самі, наші запал та готовність до змін. Не сковуймо себе кайданами примітивізму, знищмо їх у всьому світі, адже і залізо можна розплавити. Розплющмо очі, засліплені пилом порочності та розбещеності! Зупинімо конвеєр з відштампованими виразками людської свідомості! Розвиваймося і розвиваймо разом з нами світ! Можливо, думки насправді і не матеріалізуються, але думати все ж таки інколи не завадить. Еволюція людей як вищих істот іде на спад, але вона все ще рухається. Просто необхідний імпульс, якась дія. Невже ми не маємо на це сили, невже величина м’язів молодіжного суспільства – лише результат тупого використання анаболіків? Я в це не вірю. Потрібно замислитися, чи варто гаяти час, поневіряючись у пошуках того, чого нема, того, що спиняє розвиток, перетворюючи Homo Sapiens-а на Homo Erectus-а? Невже ми насправді стаємо жертвами експериментів, купою піддослідних пацюків, які не мають права вибору? Пора б забрати з полички давно забутий там мозок і покласти туди щось інше. А це під силу лише нам, молоді. Самі того не очікуючи, ми стаємо заручниками обставин, сформованих задовго до нас. Але вирок суду нам ще не винесено. Ми маємо час на власне розслідування та захист особистої свободи. Ми маємо докази, які допоможуть нам звільнити не лише себе, а й інших в’язнів аморфної системи. Треба, як завжди, лише бажання, інструменти для праці ми маємо від народження. Мінливість світу - неминуча. Вона змушує нас пристосовуватися до нових умов, але дещо так і залишається законсервованим у металевих банках. «Життя – це лише спалах сірника в темній кімнаті», - сказав колись один мудрець. Але, трактувавши цей вислів по-своєму, кожен намагається зробити свій спалах найяскравішим, забуваючи найголовніше – запалити свічку. Анничка Журба Фото М.Максименка
