***
Заходить сонце, пламеніє ліс,
Згасає вечір, огортає задум,
На вулиці жевріють ліхтарі,
Мрійливий настрій, настрій листопаду…
Я ще не сплю, мені ще рано спати,
Я слухаю мелодію душі,
Під неї намагаюся згадати
Про книгу, що забута на столі.
Я буду намагатися заснути,
Бо сон вже закриває очі,
Та в голові мелодію вже чути
І книгу, що прочитана до ночі…
***
Ти дивишся в холодний вечір,
Як світить світло у чужім вікні,
І холодом пронизуються плечі,
Сумують очі карі чарівні…
Квартира спить, мовчить мобільний,
Який вже вечір ти сидиш сама?
Рахуєш дні годинами повільно,
Чогось чекаєш, а його нема…
І осінь лиш думками тебе мучить,
І шантажує лютий листопад,
А ти ідеш повільно й нерішуче,
Постійно обертаючись назад…
В душі так темно, тихо й тьмяно,
Перед очима гасне Інтернет,
А ти дивися завжди тільки прямо,
Прямуй, не обертаючись, вперед!
***
А дощ іде, іде без перестанку,
Мокріє день і губить кольори,
Безхмарне небо, наче на світанку
Листом паперу над людьми висить.
Слизькі дороги, мокрі тротуари,
Похмуре небо і безбарвний день,
Яскраво світять очі – жовті фари
І час іде, і час собі іде…
Ескіз
Відкрилися широкі двері неба,
Стрясає осінь золото з беріз…
Яка краса, мені ж-бо цього й треба,
Бо я малюю олівцем ескіз,
Лягає штрих і створюється колір,
В безбарвному відтінку олівця,
В блакиті неба, у бездоннім морі,
У шумі листя, в мареві життя.
Вже видно вечір і холодне місто,
Високе небо й вулиця слизька,
Калини, як вогонь, намисто,
У сірому відтінку олівця.
Я цю картину збережу для себе,
Це місто серця і мого життя,
Душі моєї височезне небо
У сірому відтінку олівця…
| 