Потяг… Повний, вщент набитий людьми, потяг… Стукіт коліс, що гармонійно перегукується із перестуком сердець… Плацкартний вагон, якому пощастило цієї грудневої ночі перевозити у своїх обіймах стількох цікавих пасажирів…
Потяг уже рушив, давно покинув станцію «Львів», але люди ніяк не могли відірвати погляди від вікон. Враження було таке, що очі усіх присутніх злилися в одне велетенське око, котре напружено вдивлялося по той бік скла і думало про щось особисте. Падав сніг. Легенькі чудернацьких форм сніжинки від потужних поривів вітру розліталися в різні боки. Вагон мовчав… Мовчав і думав… Не метушився, не перегукувався, як то буває зазвичай, і це нагадувало ідилію посеред буденного світу. Вони четверо теж мовчали і думали кожен про своє…
Олена згадувала діток, які чекали на неї вдома. При цій згадці на її обличчі мимоволі ясніла посмішка. Але вже за мить очі Олени гнівно блимнули, руки конвульсійно стиснулися. Це, певно, дала про себе знати образа на чоловіка. Образа на те, що не можливо пробачити…
Дядя Віталік, ефектно витягнувши з кишені блискучий КПК останньої моделі, переглядав фото якоїсь симпатичної жіночки середнього віку. У цей момент кожен зробив для себе висновок, що то його кохана дружина, але, як виявиться пізніше, глибоко помилявся…
Вова, схрестивши руки на грудях та втупивши очі в яскраву вагонну лампу, підсвідомо інформував усіх присутніх про абсолютне небажання спілкуватися. Та вираз його обличчя був якимсь таємничо-незрозумілим, притаманним лише винятковим загадковим особистостям…
Аліна звикла убивати час у потязі поверхневими розмовами ні про що, які рідко переростали у корисну змістовну бесіду. Але цього разу кількість бажаючих потеревенити дорівнювала нулю. Тож юна студентка придумала собі не менш цікаве заняття: розглядати сусідів та по їхньому виразу обличчя, зовнішності, поведінці угадувати характери й долі цих людей. Угадає чи ні – то вже інше питання, але ж зате як цікаво…
Першим порушити гнітючу тишу насмілився дядя Віталік, немолодий, але занадто упевнений у собі дніпропетровець з класними, майже козацькими, вусами:
– Куда едете, барышни? Я вот в Трускавце отдыхал, но запарила уже эта хохляндия. Пора домой!
Студентка намагалася якнайтактовніше відповісти, стримуючи гнів, бо невимовно любила той мальовничий куточок України, який щойно так по-звірськи обізвали «хохляндією»:
– Їду зі Львова у рідне місто. А ви, бачу, пане, вже засумували за домівкою, за дружиною і дітками?
– Ага! Еще бы! Единственное существо, которое меня ждет в моей «домивци»? – это пес.
(«І не дивно», – подумала Аліна, але сказати таке не наважилася.) Олена теж вирішила втрутитися у розмову:
– Я еду в Вольногорск, это маленький городок Днепропетровской области. Была у подруги во Львове. Домой хочу, за детками очень соскучилась.
А за мить підсунуласz до студентки поближче і додала на щирій українській:
– Я взагалі-то родом із Тернопільщини, але вийшла заміж за східняка, от тепер і живу аж там, за Дніпром.
Аліна, не знайшовши доречнішої відповіді, просто посміхнулася.
Загадковий чоловік із ще досі схрещеними на грудях руками вдивлявся на підлогу, а між першими трьома зав’язалася невимушена бесіда. З цього полілогу можна було дізнатися чимало цікавих та важливих речей, адже зачіпалися найжиттєвіші теми: роки студентства (враження Аліни від півроку навчання на першому курсі, спогади Олени, поради і настанови дяді Віталіка, який колись ще у 80-х закінчував технікум), сім’я і діти (тут Олені було що розповісти), робота і бізнес (тут уже всі козирі були у Віталія – природженого приватного підприємця), бокс, «Євро-2012», шоу-бізнес, політика, вибори, бандерівці і москалі, демографічна ситуація, світова криза, позаземні цивілізації, згубність Інтернету й телебачення, безробіття, неякісне харчування, релігія, шкідливі звички, можливості людського мозку і багато-багато тем для ненав’язливого спілкування, де кожен мав право висловитися, поділитися досвідом, при цьому не доводячи єдиноправильність власної точки зору.
І не відомо, скільки б ще могла продовжуватися ті балачки «про все і ні про що», якби Володимир – молодий чоловік років тридцяти двох – нарешті не вирішив вставити і свої «п’ять копійок». Серед буденних тем, банальних і одноманітних, його запитання вразило своєю неочікуваністю в самісіньке серце:
- От скажіть, шановні, чи вважаєте ви себе щасливими, а своє життя вартісним?
Трійця, що лише хвилину до цього захоплено спілкувалася, здивовано переглянулася, і три голови та три пари очей втупилися на того, хто поставив таке «недоладне» запитання, на Володимира. І, звичайно ж, усі почали виправдовуватися, наводячи знову й знову докази «щасливості» власного життя. Володимир усю ту балаканину уважно вислухав і випалив:
- Ви, так ви, усі троє, жалюгідні і ваші життєві погляди теж жалюгідні!
А далі почалося щось неймовірне і навіть містичне. Володю і справді понесло:
- От Ви, Віталію, кажете, що успішний приватний підприємець. По очах видно, занадто впевнені у собі. Чи достатньо Вам того для життя? Ага, саме для життя, а не для такого-собі існування? Переглядаєте раз у раз фото якоїсь жінки… хто вона вам? Дружина? Ні. Коханка? Теж ні! Ви й самі, певно, не знаєте, бо не любили ніколи нікого, окрім себе. Посміхаєтеся? Що ж, посміхайтеся на здоров’я! Але знайте, що то виглядає до біса награно! Усі Ваші емоції та й Ви самі це суцільний обман!
- А ти, Олено, чому так грубо розмовляла з кимось по телефону? Твій чоловік? То чому ж таким тоном? Мабуть, щось у вашій щасливій дотепер сімейці уже не до ладу? Вагаєшся: покинути чи пробачити заради дітей? І ти пробачиш! Я впевнений на всі сто, що пробачиш! Такі, як ти завжди те і роблять, що вибачають, а такі, як твій чоловік, те і роблять, що лише зраджують. Але нащо тобі те знати? Ти готова на все, заради спокою у сім’ї, але поміть – ілюзорного спокою…
- Алінко… Поглядаєш на мобільний, шукаючи там порятунку. Невже ніхто не пише, не дзвонить, не цікавиться тобою? Бачу по обличчю, що обожнюєш бути центром уваги, але нині щось змінилося… Де твої друзі зараз, коли потрібна допомога, коли потрібна порада чи, бодай, дружнє слово? Де вони? Невже розбещена увагою дівчинка тепер потерпає від самотності?! Чи не так?
Усі троє мовчали, заворожено мовчали… І тривало б так довго, якби Олена врешті-решт не наважилася сказати у захист, свій власний та двох інших:
- Та за кого Ви себе маєте?! Пророк? А може, й сам Бог? Такий розумний, думаєш? Весело обговорювати інших, коли про тебе самого нічого невідомо. А хто ж ти? Що в тобі такого особливого?
- Ні! Я далеко не особливий, але те, як склався мій життєвий шлях, дещо відрізняє мене від інших…
Далі усі присутні почули історію життя, такого непростого життя неособливої людини. Як виявилося, Володимир належав до тих, кого доля не розбещувала, а вимагала по-максимуму. Сам із дитячого будинку, він ще змалку навчився жити в колективі, де доводилося і ділитися, і захищати власні інтереси, уміти поступатися та відстоювати свої принципи. А сьогодні це успішний архітектор, який попри свою славу, потрібність та матеріальне становище, не втрачає людської подоби, любить спілкуватися з цікавими особистостями, але водночас і ненавидить пустих ляльок-маріонеток. Ляльки-маріонетки для нього це люди, котрі пливуть за течією, знаходяться під впливом і є аморфними. Але найбільше дратує Володимира, що таке становище повністю задовольняє тих людей. Як не як, а життя було суворим до нього, адже доводилося заробляти на хліб різними способами: розвантажувати вагони, прибирати заклади громадського харчування, підмітати вулиці. Та ніколи ця людина не насмілювалася переступити через власну гідність, боролася до останнього. Такий собі самотній вовк, який іде по життю, спираючись лише на власні сили. І не було в його словах лукавства, і здавалося, що серцем він говорить. Бо не часто зустрінеш, щоб людина поєднувала у собі дві важливі речі: затяту віру в себе та невмирущу віру у людей…
Юлія Сабадишина