Кажуть, ми не думаючі, ми пусті, ми легковажні і, взагалі, втрачене покоління. Кажуть, нам усе байдуже, в нас немає душі. Кажуть, ми не національно свідомі, ми для рідних чужі. Кажуть, ми вже не люди, просто схожі створіння... Щодня, читаючи газети і журнали, проглядаючи телепередачі, їдучи по вулицях міста і сидячи у трамваї, чуєш: «Ех...та це ж молодь».... А ЩО МОЛОДЬ??? ЩО ПОГАНОГО В МОЛОДІ??? ЧИМ МИ ТАК ЗАВИНИЛИ, ЩО ВЖЕ СТАЛИ МАЙЖЕ СУСПІЛЬНИМИ ІЗГОЯМИ??? Але це лишень виплеск емоцій, моментальна відповідь, знову «необдумані» фрази... У молоді люди зачасту вбачають увесь негатив цього життя (після політиків, безперечно, – ми ще не перевершили їх), нас вважають проблемою, дефектом суспільства. Говорять, що ми не маємо нічого в душі, що в нас - пуста голова і лиш кишені - переповнені батьківськими грошима (...якби ж то... ). Наш сміх сприймають, як регіт диявольських слуг, наші слова - то прокляті наріччя (моторошно аж....). Одна моя добра знайома, і дуже-дуже недурна людина, назвала нас «недумаючим» поколінням. Хм... важко погодитися (мені особисто). Чому? Спробую відповісти і, можливо, навіть дати власну назву молодому поколінню...СВОЄМУ ПОКОЛІННЮ. Ми недумаючі??? Ні, ми ДУМАЮЧІ, ми дуже навіть думаючі, але в окремих випадках. У тих самих ситуаціях, у котрих зачіпатиметься наше «его». Найбільше матеріальне і фізичне становище нашого «его». Фу... Меркантильні, самозакохані діти ХХІ століття. Діти перебудови, діти шампуней від вшів і рожевих синтепонових пуховиків, діти перших МакДональдсів України (хоч більшість побачили їх, далебі, не в дитинстві) і комп’ютерних приставок, діти країни, яка дійсно незалежна (ВІД НЕЇ НІДЕ НІЩО НЕ ЗАЛЕЖИТЬ) і покоління україно-італійських жінок-домогосподарок-годувальниць сім’ї... Так, ми такі. Так, ми хочемо вдосталь фінансових коштів. Так, ми хочемо нормальну роботу. Так, ми хочемо жити в гарних, чистих, великих містах. Так, ми хочемо поруч бачити здорову, незалежну, індивідуальну людину, що не висіла б у нас на шиї. Так, ми бачимо життя і його прояви в дещо іншому вимірі. Так, ми «нові люди», як колись були й ви. Так, ми читаємо іншу літературу і слухаємо не таку музику (хоч і тут не завжди). Так, у нас є сленг. Так, ми живемо вночі в Мережі. Але чи погано це? Невже щось нове, якісь зміни - це негатив??? Невже це погано, що приходять нові люди і нові думки, нові дії і нові плітки? Це життя. Все деталі нашого існування. Погляньте на нас з іншого боку! Як ми дружно гуляємо на міських площах. Як щиро сміємося в переповнених трамваях і маршрутках. Як емоційно відстоюємо свої погляди і позиції, навіть у процесі навчання. Як ми звертаємо свої серця до найріднішого – нації та мови. Ми - вже не такі космополітичні, як наші попередники. Ми свідомі. Так, не всі, але ж ми Є. Як шалено віримо в те кохання, що буде одне й на все життя. Як присвячуємо вірші та пісні. Як рвемо струни гітари і ламаємо олівці. Як шукаємо себе і знаходимо нові сходинки буття (не вгору, не назад, а у свій бік). Як ми віримо, що все буде добре і підспівуємо Славку Вакарчуку. Як у глибинах єства гріємо надії жити у своїй державі і бути щасливими тут. Та зачасто просто не маємо змоги... втілити все у життя. З площ нас зганяють політичні мітинги. У транспорті люди на сміх реагують, як на ознаку дурнуватості. Так саме цього!!! У «школі життя» завжди знайдеться хабарник. Нарід не вірить у себе і в нас не бачить майбутнього (хоча є сміливці, в котрих у серці ще тліє надія). Як коханці під впливом не знаю чого ріжуть усі нитки любові та промінюють почуття на благоустрій, як відкидають власні думки і йдуть під проводом ЧУЖОГО. Наші пісні називають просто звуками неприроди. Наші твори вважають маячнею і блокноти летять на смітник. Як закривають двері і ставлять код на вхід до «Життя», і сходинки нам лишень сняться з суботи на неділю... ДАЙТЕ НАМ ШАНС! ПОВІРТЕ У НАС! ДАЙТЕ НАМ ЖИТИ! ДАЙТЕ НАМ БУТИ МОЛОДИМИ У СВОЇ 17-РОКІВ, А НЕ ТІННЮ ВАШИХ ПАДІНЬ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ! І ти, Молодосте… НЕ БУДЬ ПРОСТОДУХОЮ! НЕ ОПУСКАЙ СВОЇХ РУК! НЕ СХОДЬ ЗІ СВОГО ШЛЯХУ! МОЛОДОСТЕ, НЕ ПІДДАЙСЯ!!!! СЛАВА УКРАЇНІ! Зоряна Козачок
