П`ятниця, 22.09.2017, 23:16

Світ молоді

Інтернет-видання для школярів, студентів та молоді, яка хоче знати все!

Меню сайту
Реклама
Наше опитування
Що вас найбільше радує з приходом весни?
Всего ответов: 669
Міні-чат
300
Реклама
Коментарі
01.04.2016

ДІВЧИНА-ЗАГАДКА

приветик

12.09.2015

ДІВЧИНА-ЗАГАДКА

прівет

04.05.2015

УКРАЇНСЬКИЙ СОННИК

менi приснилось лелека i чорна лебiдь що це буде

21.04.2015

ПИРЯТИНСЬКИЙ ПЕЙСМЕЙКЕР НА 4 ГОДИНИ

Дуже приємно читати про земляків такі гарні новини. Так тримати, Ярославе!

01.04.2015

ДОБРОВОЛЕЦЬ З ПИРЯТИНА: У ВІЙСЬКОВІЙ ЧАСТИНІ МЕНІ СПОКІЙНІШЕ, АНІЖ У ТЕПЛІЙ ХАТІ

Ми дякуємо таким чоловікам як Сергій Ящук. Нехай Бог береже їх, а ми будемо молитися за те, щоб вони повернулися до своїх домівок живими і неушкоджени...

Реклама
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей

Головна » Статті » Проба пера » Проба пера

Легенда про фортепіано
Доброго дня! Побачила інформацію про газету «Світ молоді» і пораділа за полтавських ініціаторів хорошої справи. Хочу долучитися до ваших починань, тож надсилаю невеличке оповідання. Продовжуйте вашу видавничу діяльність, вона дуже потрібна!
З найкращими побажаннями Лілія Демидюк, м. Львів
Лілія Демидюк – народилася 1983 року у Львові. Закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка. За фахом – літературознавець, авторка низки літературознавчих та літературно-критичних статей, кандидат філологічних наук, член Спілки письменників України.
Авторка збірок поезій «Авангарди пустель», «Піраміди з піску». Переможець Міжнародного літературного конкурсу "Гранослов» та Міжнародного літературного конкурсу ім. Б.-І. Антонича. Редактор та упорядник літературно-мистецького видання «Грона». Окрім численних публікацій у літературних часописах, вірші увійшли до Антології поезії 2000 рр. «ЛяЛяК». Прозові твори опубліковані в альманасі сучасної української літератури «Нова проза», а також на сторінках часописів «Дзвін», «Літературний Львів».

Легенда про фортепіано

Фортепіано було ще живим, коли його замурували у стіну, обклали зусібіч цеглою і забули про музику, яка билася у ньому, як серце… Звели будинок і фортепіано мучилося у стіні того будинку. Нестерпно мучилося: било клавішами об стіни, благало звільнити його з кам’яного полону… Його музика розтікалася усіма шпаринами будинку, тому в ньому ніколи не було тиші, хіба важка і знесилена, – коли фортепіано втомлювалося благати про волю. Здавалося, що у будинку хтось постійно награє сумну мелодію. Мешканці ловили себе на думці, що окрім їхніх осель із цегли існує ще щось – невловиме, без чого вони вже не можуть жити і що вони не знають, як назвати. Їм постійно снилася одна й та ж мелодія. І вдень, коли бувало, що вони залишалися наодинці з собою, – чули ту ж мелодію. Вона стала непізнаним сенсом їхнього життя.
А фортепіано не могло заснути, не могло забути світ весни і сонця, у якому колись жило. Музика крізь тоненькі шпаринки приносила йому ковток неба і крихти світла, і від спогадів фортепіано не могло заснути. В такі хвилини музика покидала його – виходила у світ зі слідами неволі і в неволю поверталася…
Фортепіано мріяло померти: йому вже було багато років і воно не очікувало від життя нічого, окрім бездушних мурів. Його благання ставали щораз тихіші й клавіші ледь ворушилися. У снах, які приходили дуже рідко, фортепіано бачило, як довкола нього розступалися стіни, а далі сон уривався…
Я йшла біля того будинку і почула музику. Здавалося, будинок стоїть і зосереджено слухає ту музику, яка звучить у ньому. Здавалося, він наполегливо шукає її в собі й ніяк не може знайти. Я приклала вухо до стіни і почула голос фортепіано: воно благало про волю і вічність, воно насправді не хотіло смерті, а тільки звільнення, та його голосу ніхто не чув. Непевне, я була першою. І я намагалася йому допомогти: вирвати хоча б одну цеглу з міцної стіни – так, щоб фортепіано могло бачити небо. Але мої пальці виявилися занадто слабкими – жодна цеглина навіть не захиталася. Знесилено я сіла на землю, притулившись спиною до стіни, і слухала музику. Я відчувала її. Здавалося, я стала частиною того будинку, який слухає музику в собі. Я не змогла залишити фортепіано, хоча ніколи не бачила його, а тільки чула голос. Іноді, коли фортепіано грає, мені здається, що я тримаю його за руку і відчуваю, як б’ється пульс його музики. Я живу, притулившись спиною до стіни, у якій живе фортепіано. Я не можу піти далі, бо це означало б взяти на плечі той величезний будинок разом з його мешканцями, – і так іти – з будинком на плечах і мешканцями.
Я не можу відійти від будинку, у стіні якого живе фортепіано, бо інколи тримаю його за руку і відчуваю, що я – його єдиний друг, який чує його голос. Я чую його прохання – фортепіано досі прагне волі. Я можу переказати випадковим перехожим, про що мені говорить фортепіано, але вони відучилися чути живу музику, їм легше замурувати її у стіну і, одягнувши навушники, слухати техно – людям так безпечніше жити, ув’язнивши те, що насправді їм непідвладне.
Будинок, який став в’язницею для фортепіано, насправді був нещасливий. Але його збудували люди і сам він нічого змінити не міг.
Я чекаю, коли хтось із сотень перехожих почує голос фортепіано, і я тоді буду не одна. З часом, можливо, нас буде багато і ми по цеглині розберемо стіну, яка відділяє нас від музики. Фортепіано нарешті стане вільним: воно стоятиме на весняній траві й, легко ворушачи клавішами, буде розповідати про світ, який ми ще не бачили. Щоб почути голос фортепіано, потрібно буде лише підійти і взяти його за руку, щоб фортепіано відчувало, що у нього є друг…

Категорія: Проба пера | Додав: sasha (28.12.2010)
Переглядів: 433 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]