Феофан Затворник
Що є духовне життя і як на нього налаштуватися
(Уривки)
ПУСТОТА І ОДНОБІЧНІСТЬ СВІТСЬКОГО ЖИТТЯ
Життя людське складне і багатостороннє. Є в ньому сторона тілесна, є душевна і є духовна. Кожна має свої сили і потреби і свої способи і вправи їх, і задоволення. Тільки тоді, коли всі сили наші бувають у русі і всі потреби задовольняються, людина живе. А коли у неї в русі тільки одна частинка сил і тільки одна частинка потреб задовольняється, то це життя - не життя. Які сили там зайняті і які потреби задовольняються? Зайняті руки, ноги, язик, очі, вуха, нюх, дотик, пам`ять, уява, фантазія і кмітливість, все в сукупності - найнижча сторона людини, однакова у нього з тваринами; і задовольняється тільки одна потреба тваринного життя або, краще, гра цього життя, яка діє і в молоденьких баранчиках з овечками, коли їх виганяють на зелену галявину.
Судіть же тепер, чи може таке життя бути життям? Почуття Ваше сказало Вам, що немає тут життя. Вказую Вам головну причину, чому ні. Жити нам треба так, як Бог створив нас, і коли хто не живе так, сміливо можна говорити, що він зовсім не живе.
Зі свого боку додам, що ця гонитва за чимось і незадоволеність нічим залежать саме від того, що при такому способі життя не все єство людське живиться і не всі потреби його задовольняються. Невдоволена сторона, як голодна, вимагає їжі та угамування свого пожадання та спраги і жене людину шукати її. Людина й біжить шукати, але так як вона крутиться все в тому ж колі, що не задовольняє голодуючу частину, то задоволення не буває, голоду і спразі немає кінця, не припиняється і вимога їжі, не припиняється й гонитва. І ніколи вона не припиниться у тих, хто живе за духом світу.
ТІЛЕСНЕ ЖИТТЯ
Тілесне, плотське, чуттєве - несхвальне у моральному відношенні - життя є те, коли людина, захоплюючись вкрай усолодженням себе й тілолюбством, ставить головною для себе метою і турботою спокій тіла, або всебічне задоволення потреб лише тілесних із забуттям про душу і тим паче про дух. При цьому кожна тілесна потреба, природно-проста, розмножується у безліч набутих потреб через звичку і пристрасть до різних способів її задоволення. Візьміть їжу, чи питво, чи одяг. Що, здається, простіше за все що сюди відноситься? А між тим скільки потреб невідлучних: хоч помри, але подай! Тому бачимо, що інші хвилини не мають вільної, бігаючи за потрібним для задоволення їх, при всьому тому, що десятки інших осіб зайняті для них тим же. У таких неминуче повинні голодувати душа і дух, якщо вони ще не зовсім заглушені, забиті і занурені у чуттєвість.
ЖИТТЯ ДУШЕВНЕ
Хід розкриття цієї сторони душевної такий. У душі й тілі є потреби, до яких приклалися і потреби життєві - сімейні та суспільні. Ці потреби самі по собі не дають певного бажання, а тільки нудять шукати їм задоволення. Що робити душі з цими бажаннями? Їй потрібно вибрати, якому із жаданих предметів надати перевагу. Після вибору приймається рішення - зробити, або дістати, чи ужити вибране. За рішенням робиться підбір засобів і визначається спосіб та порядок виконання. За цим слідує, нарешті, справа у свій час і у своєму місці. Будь-яке, навіть найменше дільце йде цим порядком.
Управителем діяльного життя поставлена розсудливість, яка є тим же розумом, тільки знаходиться на службі у волі.
У думках у нас буває сум`яття, неуважність і блукання думок, а у бажаннях - непостійність, безладність і норовливість бажань, а за ними і справ. Скільки часу проходить у нас в бездіяльності й байдикуванні: бродимо туди і сюди, самі не знаємо для чого; робимо і переробляємо, не вміючи дати здорового за те звіту; йдуть у нас починання за починанням і справа за справою, але з усього виходить тільки штовханина - суєта. Зароджуються бажання - і нічого з ними не вдієш: давай і давай. І добре б коли це інколи так, а то майже постійно. Від чого це? Розпливлася пані наша - воля. Подивіться ще, скільки у нас є зовнішніх збудників бажань: гнів, ненависть, заздрість, скупість, марнославство, гордість і подібні. Джерелом бажань повинні бути природні потреби
налагодженого життя сімейного і суспільного, а у цих усіх що є природного? Вони тільки розладнують єство і всі порядки життя. Звідки ж це варварське нашестя?
СТОРОНА ПОЧУТТЯ – СЕРЦЕ
Сторона почуття - серце. Хто не знає, наскільки велике значення має в житті наше серце. У серці осідає все, що входить в душу зовні і що виробляється її розумовою та діяльною стороною; через серце ж проходить і те все, що виявляє душа всередині. Тому воно і називається центром життя.
Справа серця - відчувати все, що стосується нашої особистості. І воно відчуває постійно і невідступно стан душі Й тіла, а при цьому й різноманітні враження від деяких дій душевних і тілесних, від навколишніх предметів та тих, що зустрічаються нам. Якби людина завжди у думках була розсудливою, а у діяльності - розважливою, то вона зустрічала б у житті дуже малу частку несподіванок, неприємних його серцю, і, отже, мала б найбільшу частку щастя. Але, як зазначалося, мисляча частина рідко тримає себе належним чином, віддаючись мріям і неуважності, і діяльна ухиляється від свого нормального напряму, захоплюючись непостійними бажаннями, викликаними не потребами єства, а сторонніми пристрастями. Тому й серце спокою не має, і поки ті частини перебувають у такому стані, мати його не може. Найбільше тиранять серце пристрасті. Не будь пристрастей, зустрічалися б, звичайно, неприємності, але вони ніколи не мучили б так серця, як мучать пристрасті. Як палить серце гнів! Як терзає його ненависть! Як точить зла заздрість! Скільки тривог і мук завдає незадоволене або осоромлене марнославство! Як тисне скорбота, коли гонор страждає! Та якщо суворіше розглянути, то знайдемо, що і всі наші тривоги і болі серця - від пристрастей. Ці злі пристрасті, коли задовольняються, дають радість, але короткочасну, а коли не бувають задоволені, а, навпаки, зустрічають протилежне, то спричинюють скорботу тривалу і нестерпну.
ЖИТТЯ ДУХОВНЕ
Душа вся звернена виключно на улаштування нашого тимчасового побуту - земного. Що вище цього, то не її справа. Хоч і буває в ній щось вище сказаного, але то гості суть, що заходять до неї з іншої, вищої області - саме царини духу.
Що ж це за дух? Це та сила, яку вдихнув Бог в обличчя людини, завершуючи створення його. Всі роди істот наземних виходили за велінням Божим із землі. Із землі вийшла і всяка душа живих створінь. Душа людська хоча і подібна з душею тварин в нижчій своїй частині, але у вищій вона незрівнянно вище неї. Що вона є такою в людині, це залежить від поєднання її з духом. Дух, який вдихнув Бог, поєднавшись з нею, настільки підніс її над усякою нелюдською душею. Ось чому всередині себе ми помічаємо, крім того, що видно у тварин, і те, що властиво душі людини одуховленій, а вище іще - те, що властиво власне духу.
Дух, як сила, від Бога вийшла, відає Бога, шукає Бога і в Ньому одному знаходить спокій. Якимось духовним потаємним чуттям переконуючись у своєму сходженні від Бога, він відчуває свою повну від Нього залежність і усвідомлює себе зобов`язаним всіляко догоджати Йому і жити тільки для Нього і Ним.
Більш відчутні прояви цих рухів життя духу є:
1) Страх Божий. Всі люди, на яких би вони ступенях розвитку не стояли, знають, що є верховна істота, Бог, Який все створив, все містить і всім управляє, що і вони в усьому від Нього залежать.
2) Совість. Усвідомлюючи себе зобов`язаним догоджати Богові, дух не знав би, як задовольнити цей обов`язок, якби не керувала ним у цьому совість. Ця сторона духу і є совість, яка вказує, що право і що не право, чого бажає Бог і чого не бажає, що потрібно і чого не треба чинити; вказавши, владно примушує чинити все те, а потім за виконання нагороджує розрадою, а за невиконання карає каяттям. Совість є законодавець, охоронець закону, суддя і платник. Вона є закономірними таблицями заповіту Божого, що розповсюджуються на всіх людей. І бачимо у всіх людей разом зі страхом Божим і дії совісті.
3) Жага Бога. Вона виражається у загальному прагненні до найдосконалішого блага і ясніше видима теж в загальному невдоволенні нічим створеним. Що означає це невдоволення? Те, що ніщо створене задовольнити духу нашого не може. Від Бога вийшовши, Бога він шукає, Його сподобити бажає і, в живому з Ним перебуваючи союзі та поєднанні, у Ньому заспокоюється. Коли досягає цього, спокійний буває, а поки не досягне, спокою мати не може. Скільки б не мав хто створених речей і благ, все йому мало. І всі, як і Ви вже помічали, шукають і шукають. Шукають і знаходять, але, знайшовши, кидають і знову починають шукати, щоб і те, знайшовши, також кинути. Так без кінця. Це значить, що не те і не там шукають, що і де шукати слід. Чи не відчутно це показує, що у нас є сила, яка від землі і земного тягне нас вгору - до небесного?
Зі сказаного мені бажано було б, щоб Ви зробили такий висновок: у кого немає рухів і дій духу, той не стоїть на рівні з людською гідністю. У кожній людині є дух - вища сторона людського життя, сила, яка тягне його від видимого до невидимого, від тимчасового до вічного, від створеного до Творця, що характеризує людину і відрізняє її від всіх інших живих створінь наземних. Можна цю силу послаблювати у різних ступенях, можна криво тлумачити її вимоги, але зовсім її заглушити або винищити не можна. Вона невід`ємна приналежність нашого людського єства і у всякого проявляє себе своїм чином.
У чутливій частині від дії духу є в душі прагнення і любов до краси, або, як зазвичай кажуть, до витонченого. Не красивості тільки шукає душа, духом ведена, але вираження в прекрасних формах невидимого прекрасного світу, куди вабить її своїм впливом дух.
ПЕРЕВАЖАННЯ ДУШЕВНОСТІ І ТІЛЕСНОСТІ ЯК ГРІХОВНИЙ СТАН.
ПАНУВАННЯ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ ЯК НОРМА ІСТИННОГО ЖИТТЯ ЛЮДИНИ
Так як на якому рівні не знаходилася б людина, інші сторони її життя залишаються присутніми в ній, то ні на одному ступені вона не буває закабаленою до такої міри, щоб вже й вивільнитися не могла з цієї кабали, але завжди має можливість переходити з одного ступеня на інший, послабивши одну сторону свого життя і посиливши іншу. Так і духовна людина може скотитися в душевність і тілесність, а тілесний - піднятися до духовності, коли той полюбить душевне і тілесне, а цей потягнеться до духовного. Людина завжди вільна. Свобода дана їй разом із самосвідомістю і разом з нею складає суть духу і норму людськості. Погасіть самосвідомість і свободу - ви погасите дух, і людина стала не людина.
Блукання помислів, мінливість бажань пристрасних і тривоги серця невпинно турбують нас, не даючи жодної справи зробити належним чином і завжди майже збиваючи нас зі шляху. Це хвороба хоча загальна і повсюдна, але не природна, а набута нами самовільно.
Що стосується до душевності і тілесності, то вони самі по собі, як відмічено вже, безгрішні, як природні нам; але людина, що сформувалася із душевності або, ще гірше, із тілесності, не безгрішна. Вона винна у тому, що дозволила у собі панування того, що не призначено до панування і має займати підпорядковане становище. І виходить, що, хоча душевність природна, бути душевною людині - неприродно; так само і тілесність природна, але бути тілесній людині - неприродно. Гріховність тут у виключній перевазі того, що повинно стояти у підпорядкуванні.
Але коли у комусь панує духовність, тоді, хоч це буде його винятковим характером і настроєм, він не грішить, по-перше, тому, що духовність є норма людського життя і що, отже, будучи духовним, він є справжньою людиною, між тим як душевна і тілесна людина не є справжньою людиною; а по-друге, тому, що, як би не був хто духовний, він не може не давати належного душевності і тілесності, тільки тримає їх не жирно і в підпорядкуванні духу.
З цього Ви бачите, що за природним призначенням людина повинна жити в дусі, духу підпорядковувати і духом проникати все душевне, а тим паче тілесне - а за ними і все своє зовнішнє, тобто життя сімейне та суспільне. Це - норма!
ІСТИННЕ ЩАСТЯ ЛЮДИНИ – ЖИТТЯ ПО ДУХУ
Поки Ви не в дусі живете, не чекайте щастя. Душевне і тілесне життя, за сприятливого перебігу, дають щось схоже ніби на щастя, але це буває швидкоплинний привид щастя, скоро зникаючий. Дух же перебуває за межами всіх хвилювань і туди забирає того, хто живе в ньому і, даючи йому куштувати свої блага, що ніколи не закінчуються, робить його істинно і міцно щасливим. Коли б життя наше закінчувалося цим життям, то, звичайно, досить було б сказати: будьте здорові і щасливі. Але так як воно не закінчується так, а продовжується і за гробом і там тільки є справжнім життям, то для повноти доброзичливості не можу не побажати Вам, щоб Ви сподобилися і там бути блаженною.
Якщо Ви не забули, колись я починав вести з Вами мову про певну тонку-претонку стихію, яка тонше світла. Називається вона ефір. І нехай: не в назві справа, а у визнанні того, що вона є. Я визнаю, що така найтонша стихія є, все проникає і всюди проходить, служачи останньою межею речового буття. Думаю при цьому, що в цій стихії витають всі блаженні духи - Ангели і святі Божі, - самі зодягнені у якийсь одяг з цієї ж стихії. З цієї ж стихії й оболонка душі нашої (майте на увазі при цьому слові і дух, який є душа душі нашої людської). Сама душа - дух, нематеріальна, але оболонка її - з цієї тонкої нематеріальної стихії. Тіло наше грубе, а та оболонка душі – є найтоншою і служить посередницею між душею і тілом. Через неї душа діє на тіло а тіло на душу. Але про це я мимохідь кажу. Утримайте тільки в думці, що душа має найтоншу оболонку і що ця оболонка така ж і у нашої душі, яка в усіх духів. З цього Вам неважко вже зробити висновок, що та всесвітня найтонша стихія, з якої ці оболонки і в якій витають всі духи, є посередниця і для взаємного спілкування наших душ і духів тих.
Та стихія, про яку мова, всюди проходить і ніякої ніде перешкоди не зустрічає собі. Промінь сонця проходить крізь скло, а та стихія - і крізь скло, і крізь стіни, і крізь землю, і крізь усе. Як вона проходить крізь усе, так і ті, які витають у ній, можуть проходити крізь все, коли потрібно (як Спаситель пройшов у світлицю, де були апостоли, через зачинені двері). Мешкають вони в певному місці, але, коли їм велено або дозволяється, негайно переносяться куди потрібно по тій стихії і ніяких перешкод не тільки не зустрічають, але й не бачать. Коли потрібно, переносяться, а коли немає такої потреби, на своєму місці перебуваючи, бачать в усіх напрямках, що де є і що де діється. І коли очі свої звертають на землю, тобто на нас грішних, то ясно бачать і нас... тільки не це грубе тіло наше, до якого їм діла немає, а бачать саму душу нашу як вона є, не безпосередньо, а за допомогою оболонки душі, спорідненої з їх оболонкою і тією стихією, у якій вони живуть, - бо стан душі вірно відображається в її оболонці.
Прошу тепер уявити: сидять двоє і розмовляють, при цьому душа кожного налаштована своїм чином. Кожен з них не бачить, що на душі в іншого, через грубу завісу тіла, за якою ховається душа; а Ангели і святі, якщо звернуть погляд на них, побачать душу їх, яка вона є і що в ній є, - бо яка вона і що в ній, відображається в її оболонці. Якщо в ній святі думки і почуття, оболонка її світла, і при кожному святому почутті світиться особливим чином. А якщо думки і почуття її не зовсім чисті, то і оболонка її не світла, і від кожного нечистого почуття своїм способом затьмарена, будучи то як туман, то як морок ночі. Якби Ви піднеслися на небо і Ангельський отримали зір, скинувши, звичайно, і це тіло, то, поглянувши на землю, Ви побачили б замість різноманітної маси людей якісь тіні світлі, напівсвітлі, туманні, похмурі, причому не дивно, що світло вбрані здалися б Вам похмурими, якщо в них душа дурна, а одягнені в лахміття - світлими, якщо їхня душа чиста. І ось такими-то бачать нас небожителі і, судячи з того, якими бачать, радіють за нас або сумують.
ОБОЛОНКА ДУШІ БУВАЄ СВІТЛОЮ АБО ТЕМНОЮ ВІДПОВІДНО ДО ВНУТРІШНЬОГО НАСТРОЮ.
ДУШУ, ЩО ПОТЕМНІЛА БАЧАТЬ БІСИ
Хочу на додаток до попередньої розмови і ще дещо сказати про те ж. Приведу Вам декілька доказів того, що душа в оболонці своїй точно приймає вигляд, відповідний її внутрішньому настрою. За життя святого Андрія, Христа ради юродивого, був у Константинополі ієрей (з неодружених), постник, самітник, молитовник. Всі його шанували. Але зустрівся з ним святий Андрій і бачить, що він покритий якимось темним туманом, а біля шиї у нього обвилася змія з написом «змія сріблолюбства». Ось яка була душа його! А між тим цього ніхто не бачив. Побачили просвічені очі духовні святого Андрія [Святий Андрій, поговоривши наодинці з цим ієреєм, привів його до каяття, і він виправився]. Але у небожителів вони ще більш просвічені. Таким чином, тоді, як нам здається, що ніхто нас не бачить, які ми, нас бачить незліченна кількість очей. Бачите, скільки зірок на небі! Очей, на нас звернених, ще більше.
Та й самі ми можемо якщо не бачити, то визначати, які ми. Це каже нам совість - непідкупний суддя. Її можна на час заглушити, але вона завжди встигає вивільнитися з-під гніту і підняти свій голос, навіть і у не зовсім совісних. А у непорочних голос її завжди чистий і дзвінкий. Вона є й іменується гласом Божим у дусі людини. У ній же відбивається і те, якої думки про нас або як на нас дивляться небожителі. Так ось, коли совість говорить, що ми чисті у всьому перед Богом і людьми, то це свідчення нашого сумління світлом відбивається навкруги душі нашої - і всі з неба бачать нас світлими. А якщо совість докоряє, що ми нечисті, то ми видимі буваємо темними. Але ближче тих бачать нас завжди Ангели-охоронці, кого темним, кого світлим, судячи по внутрішньому настрою, постійному чи випадковому.
Крім Ангелів і святих, бачать нас невидимо для нас і темні сили. Тільки вони, коли душа світла, не можуть дивитися на неї, боячись, подібно нетопирам, світла, а дивляться на неї лише тоді, коли вона затьмарюватися починає. Вони усюди зграями шмигають і, як тільки помітять де душу, що потемніла негайно нападають на неї гамузом і починають крутити її туди і сюди помислами, жагучими бажаннями і хвилюваннями почуттів. Та область бурхлива, про яку я говорив, що між душею і тілом беззаконно виникає, є місце, де біси підсідають до душі і починають розмітати її, як прах вітром. Вони зазіхають підкрастися і до світлих душ, але бувають відбитими і ураженими, як стрілою, променями світла. У Антіохії був волхв Кипріан. Один юнак просив його навернути до нього своїми чарами Юстину, прекрасну християнку, яку він хотів взяти собі за дружину, а вона й дивитися на нього не хотіла. Кипріан посилав до неї кілька разів бісів, які були у нього на службі, щоб вони по-своєму розворушили в ній любов до юнака, але ті підходили до її оселі, а всередину увійти не могли і, повернувшись, казали, що звідти, зсередини, їх відбиває і обпалює світло, бо та Юстина, як хмарою якою, одягнена світлом, і їм подивитися на неї не вдалося. І юнак, і волхв звернулися до Христа.
Ось найкращий приклад того, якою світлою буває душа, коли вона буває християнкою, чиста у совісті своїй і Господу віддана. При чистій совісті страх Божий наповнює душу і зберігає її недоторканою. Тоді й Господь, що скрізь є і все виконує, відвідує душу ту, і вона вся стає світлом і сіяє, як зірочка.
Зберігшись такою чистою й світлою, душа і на той світ переходить по виході з тіла такою ж світлою. Святий Антоній розмовляв якось з учнями своїми і побачив смугу світла, що піднімається до небес. Придивившись до неї і побачивши, що там таке, він сказав: «Це Аммон святий сходить на небо у супроводі Ангелів».
|
