ПЛАЩАНИЦЯ, ЯКА ДО ЦЬОГО ЧАСУ ЗАСТАВЛЯЄ ДОСЛІДНИКІВ СХИЛЯТИ СВІЙ РОЗУМ, А ПОТІМ І КОЛІНА – У МОЛИТВІ
25 травня 1898 року в Італійському місті Турині Плащаницю виставили для загального огляду. За 8 днів виставки її відвідало понад мільйон осіб. Салезіянин Натале Ногуієр де Маліяль, професор фізики і хімії, подав ідею сфотографувати Плащаницю і представив свій проект королю Умберто І, який одразу ж відмовив, але потім дав на це згоду. Зйомку довірили адвокатові і фотографу Секондо Пії. Це завдання було не з легких і простих, враховуючи стан фототехніки того часу. Перша спроба, здійснена 25 травня, завершилася невдало: через перегрів освітлювальними лампами потріскало матове скло, що оберігало глибокошановане полотно. Згодом за три дні було здійснено ще одну спробу сфотографувати Плащаницю і, незважаючи на певні труднощі, Пії вдалося зробити два знімки, які він почав проявляти у власній майстерні. Поступово почали вимальовуватися перші контури, а згодом і весь малюнок, виявляючи досі невидимі риси. Пії був здивований, оскільки рисунок на негативі був набагато яскравіший за той, що виднівся на полотні. Як досвідчений фотограф Пії знав, що на негативі все представлене у зворотньому вигляді, тобто ясні поля повинні бути темними і навпаки. Як правило, негатив не дає повної картини і лише після насвітлення створюється нормальне зображення. А тут, на негативі, з'явився позитив такий реальний, якого Пії ніколи не бачив. «Те, що побачив, примусило затремтіти його руки, — пише Джон Вальх, автор книги «THE SHROUD», — a волога пластина ледь не випала йому з рук. Обличчя з заплющеними очима стало напрочуд реальним». Сам Пії так коментував це відкриття: «Зачинений в темряві і захоплений роботою, я був надзвичайно схвильований, коли, проявляючи негатив, вперше побачив на пластині Пресвятий Образ так ясно і чітко, що мене наче грім вдарив». Пригадуючи ці хвилини, він знову переживав сильне потрясіння і хвилювання. Виникало тремтіння, і обличчя фотографа вкривалося слізьми. «Плямисті обриси фігури, — пише далі Вальх, — плоскі на реліквії, ставали портретом справжнього тіла, вимальованим мінімально мінливими фарбами. Обличчя, дивне на полотні, тепер ставало гармонійним і легко пізнаваним портретом чоловіка з бородою і довгим волоссям. Риси обличчя вказували на пережите, засвідчене смертю. Це обличчя говорило про безмежне терпіння, благородство і повну згоду з долею. Навіть з заплющеними очима обличчя мало вираз, який неможливо охарактеризувати. І все це на негативі». Адвокат, фотограф з Турина, висловлював усілякі гіпотези такого надзвичайного явища, але змушений був урешті-решт «відкинути всі пояснення, що відрізняються від очевидного: те, що явилося на негативі, було точно таким, яким побачив його апарат на полотні». На підтвердження цього він порівняв відбитки негатива й позитива. «Не було сумніву. Цей неймовірний портрет, — стверджує Вальх, — існував на Плащаниці». Перші світлини відкрили таємницю, про яку ніхто навіть не припускав. З тих пір Плащаниця є предметом найбільш цікавим для досліджень таємниць давнини. Хто зміг би «намалювати» негатив цієї незвичайної фігури? «Фотовідкриття Туринської Плащаниці, — стверджує письменник Пауль Кляудель, — настільки вагоме, таке важливе, що я сміливо, без всяких сумнівів, порівнюю його з другим Воскресінням. Більш ніж картина — це присутність, це негатив. Це, так би мовити, приховане свідчення, навіть наважуся сказати, як Святе Письмо, в змозі пояснити те, що очевидне».
