ІГУМЕН СЕРАПІОН: До 29-ти років я був невіруючою людиною
- Отче Серапіоне, коли я готувала матеріал про святителя Іоана Шанхайського й відвідала сайт монастиря, мене вразила Ваша біографія. Особливо те, що у монахи пішов чоловік успішний, з вищою освітою, тим більше вчитель, який мав улюблену роботу і все, чого може побажати молода людина. - Дійсно, я мав усе: улюблену роботу, домівку, останні три роки перед тим, як пішов у монастир, успішно займався бізнесом, збирався виїжджати за кордон. Я дуже любив дітей, і вони мене любили. У школі «пропадав» з 8-ї до 20-ї години. Разом з дітьми із задоволенням готував різні вечори, свята, конкурси. І так різко змінив життя. До речі, хочу сказати, що люди, які йдуть у монастир з горя, зазвичай там довго не затримуються. Горе забувається, час виліковує рани - і людина у монастирі жалкує про свій, часто спонтанний, вчинок. - А Ви довго обдумували своє рішення піти у монастир? - Ні. Вважаю, що просто настав цьому час. Від того моменту, коли я у 1999 році вперше пішов до церкви на Водохреще і мене окропили свяченою водою, і до 20 серпня пройшло всього півроку, які повністю змінили моє життя. Хоча, не можна сказати, що це почалося тільки з відвідування церкви. Думки про сенс людського життя, про те, що буде з людиною після смерті, хвилювали мене завжди, ще з дитинства. У зрілому віці такі думки почали приходити частіше, особливо у зв’язку зі смертю близьких для мене людей. Що там далі? Припинення існування чи інший світ? Якщо інший, то який? Хочу підкреслити, що я виріс у звичайній радянській невіруючій сім`ї, і такі питання у нас вдома, та й у школі, ніколи не обговорювалися. Тому що було відомо: Бога «немає». У церкву мої рідні, як і багато наших знайомих, ходили в основному на Великдень святити паску. А вже про монастир і не думав ніколи. Якби хтось сказав, що буду монахом, - не повірив би цьому. Здавалося, це не відповідало здоровому глузду. У 8 класі мріяв стати кухарем. Дуже любив допомагати мамі на кухні готувати різні смачні страви. Збирав журнали з кулінарії, знав багато рецептів вишуканих страв. Батьки не підтримали моє бажання після восьмого класу навчатися у кулінарному училищі. А вже після десятого - я вступив до Дніпропетровського університету. - Що стало вирішальним у Вашому виборі – покинути педагогічну діяльність та бізнес і піти у монастир? - Після Водохреща я відчув у собі зміни, мені постійно хотілося ходити до церкви, тому що відчував там дивне блаженство і піднесення. Повністю перевернула мій світогляд книга «Не от мира сего: жизнь и учение Серафима Роуза», яку мені порадив прочитати один із кременчуцьких священиків. А паломницька поїздка зі знайомими до Почаївської лаври стала для мене вирішальною. Я, як і інші прочани, вирішив посповідатися. Та під час сповіді повторював, що хочу залишитися тут, у монастирі, хочу присвятити своє життя Богу. Повернувшись додому, я відразу написав заяву на звільнення з роботи і поїхав у Почаїв. - Уявляю, яка була реакція у керівництва школи та Ваших друзів на цей крок… - Правильно уявляєте. Але я ніколи не жалкував про свій вибір. Мені зараз важко бачити себе в іншому житті: батьком, чоловіком, вчителем. Моє життя – це життя з Богом, присвячене Богу. - А як віднеслися до Вашого рішення залишити світ Ваші батьки? - Мама благословила мене і сказала, що вона - найщасливіша мати у світі, тому що її син буде служити Богу. Хоча їй, як і кожній матері, хотілося бути біля сина, мати внуків. Вона часто казала мені про це раніше. Я у неї - єдина дитина, і її можна зрозуміти. До речі, моя мама стала ходити до церкви на рік раніше за мене і багато зробила для того, щоб я прийшов до Бога. Батькові не так просто було змиритися з моїм вибором, але зараз він розуміє мене і підтримує. - А якби Ви одружилися, все було б по-іншому? - Не знаю, на все Божа воля. Звичайно, у мене, як і кожної молодої людини, були симпатії, але чомусь справа до одруження не доходила. То мені дівчина подобалася, а я їй не дуже, то навпаки. А інколи ми розходилися в останній момент. Напевне, у моєму житті була інша дорога, визначена Богом. - Нам, звичайним, нецерковним людям, це не просто зрозуміти, але думаю, що не так легко відректися від усього, що було і хто був у тебе у житті, переступити поріг і знати, що назад у минуле – дороги немає. Монахам навіть ім`я інше дають при постригу. - Усе так, але у мене не було ні роздумів, ні сумнівів при виборі цього шляху. Я був охоплений непідвладним мені почуттям любові до Бога. Це - як вогонь, що розгорівся, і загасити його вже неможливо. Це почуття не зрівняти ні з чим і ні на що не можна проміняти. Тому я з нетерпінням чекав постригу. - Дивно було читати у Вашій біографії, що Ви, маючи вищу освіту, проходили послух на кухні… - Коли людина приходить у монастир, вона повинна чітко усвідомлювати і виконувати три речі: безкорисливість – відсутність власного майна, безшлюбність та послух – тобто відсікання своєї волі у всьому. Спочатку мене поставили мити підлогу в коридорі. І коли я звернувся до свого духівника зі словами, що я, людина з вищою освітою, більше приніс би користі на якомусь іншому місці,- він мене заспокоїв: «Нічого, не хвилюйся, все нормально». Після цього мені дали іншу роботу – мити туалети. Так пройшло два місяці. Я більше не просився нікуди. І тут мене несподівано перевели на кухню, готувати рибні страви - це те, чого я найбільше не любив… На кухні було нелегко: роботу потрібно було починати о 5-й годині ранку, закінчувалася вона близько опівночі. І так щодня, протягом двох років. Рибний запах стояв навіть у моїй келії, не говорячи вже про одяг. - Але ж Ви могли відмовитися від непосильної праці, особливо, якщо вона Вам не подобалася. Вас же ще не постригли у монахи!.. - Але я не відмовився… Потім був викладачем у Почаївській духовній семінарії. А в монахи мене постригли у 2002-му році у Мгарському Спасо-Преображенському чоловічому монастирі, що біля Лубен. - Отче Серапіоне, хто такі монахи, яка їх роль на землі? Чому люди стають монахами? - Слово «монах» означає – один. Це людина, яка стоїть невідступно перед Богом і молиться за себе та за інших людей. Є монахи-самітники, але в основному монахи об’єднуються для спільного життя і служіння Богу в монастирях. А йдуть у монастир тому, що спілкування зі світом заважає спілкуванню з Богом. Часто з церковного вікна, що виходило на площу біля ринку, я спостерігав за людьми, які поспішали у своїх справах, і розумів, що на землі є два різних життя, і кожен вибирає своє - те, яке йому ближче… - Де б не побудували монастир, у місті чи у глухому лісі, туди завжди тягнуться людські стежини. Люди шукають у монастирях підтримки, поради, відповіді на наболілі питання, сповідуються і, звичайно, допомагають у веденні монастирського господарства. Що Ви вважаєте найважливішим у житті монаха? - Молитву. Людина йде від світу за стіни монастиря, щоб присвятити себе Богу. Тому спілкування з Богом - і є найважливішим у житті монаха. І, звичайно, – праця. Це два крила монастирського життя. - Чи можна повірити в Бога, коли ти в нього не віриш? От моя добра знайома, подруга, – не вірить у Бога. Каже, що не може уявити Його собі. Хоча вона дуже порядна людина, розумна і, я б сказала, веде християнський спосіб життя. - Усе можливо у Бога. Не від нас багато чого залежить у цьому житті. Сам Господь приводить до віри в Нього. Таких випадків багато. Так сталося зі мною. Адже до 29-ти років я також був невіруючою людиною. Часто Бог посилає людям різні випробування і скорботи й через них приводить до віри. Бог доторкається до серця людини незбагненним способом. Хоча, багато вчених приходять до віри в Бога розумом, через наукові дослідження. - Що б Ви порадили молодим людям, які не бачать сенсу свого життя, не шукають його, чи не вміють шукати? - Нехай шукають. Хто не шукає, той його ніколи не знайде. А людина, яка шукає сенс життя, обов’язково приходить до Бога. - А в чому, на Вашу думку, полягає сенс життя людини? - Святий Серафим Саровський говорив, що сенс життя людини – у стяжанні Духа Святого і підготовці до вічного життя. Без цього, дійсно, життя не має сенсу. Адже він не в тому, щоб добре поїсти чи гарно одягнутися, покрасуватися перед знайомими чи керувати людьми. Все це проходить. Одиниці залишають після себе якісь наукові відкриття, пам’ятки культури і тому подібне. Мільйони ж проживають звичайне життя. І це життя повинне бути з Богом. - Ми виростали у країні тотального атеїзму – наукового і войовничого. У результаті у нас дуже багато невіруючих людей. А серед віруючих, які повинні б, здавалося, випромінювати любов до ближнього і бути прикладом для невіруючих, існують міжконфесійні суперечки… Так що неприязні, злості, обману, неповаги, навіть жорстокості так багато навколо. Що б Ви побажали усім нам у переддень Різдвяного посту? - Любові. Сказано Ісусом Христом: «Полюби ближнього свого, як самого себе». Тому давайте любити світ, людину і все навколо. І наше життя зміниться на краще.
Настоятель Калиномостівського монастиря святителя Іоана Шанхайського ігумен Серапіон (Сергій Михайлович Медведєв) народився 20 серпня 1968 року в місті Кременчуці Полтавської області у родині службовців. Закінчив середню школу №6 міста Кременчука. У 1985 році вступив на історичний факультет Дніпропетровського державного університету. По його закінченні в 1990 році був направлений в одну зі шкіл Кременчука. Працював заступником директора з виховної роботи. У серпні 1999 року зарахований послушником у Свято-Успенську Почаївську Лавру. Проходив загальний послух, був кухарем на кухні, викладав біблійну історію в Почаївської духовної семінарії. У січні 2002 року його зарахували до числа братії Мгарського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря. У квітні 2002 року пострижений у чернецтво на честь преподобного монаха Серапіона Сіндоніта. У травні того ж року був рукопокладений у сан ієродиякона, у червні - ієромонаха. Проходив загальний послух, завідував іконною лавкою, був скарбником монастиря. У 2005 році зведений у сан ігумена. З жовтня 2005 року по жовтень 2009 року був кліриком Чернігівської єпархії. У жовтні 2009 року призначений настоятелем новоствореної громади святителя Іоана Шанхайського і Сан-Франциського Чудотворця.