Довгий час виникало питання: яке місце Київська Русь займає в історії східних слов’ян? Кажуть, сусідні народи - майже брати. Ми маємо спільне коріння, спільне минуле, зростали в одній колисці. Та чи було все це щирим? Хто на кого впливав, чия культура багатша, - на ці питання ніхто не хоче відповідати прямо. А чи має значення, хто перший? На мою думку, важливо, щоб ми, українці, поважали той скарб, що дістався нам від попередників. Сьогодні ми байдужі до власної історії і вже не помічаємо, як деякі факти просто перекручуються іншими на їхню ж користь. Так ні в якому разі не повинно бути. Її спадок має дуже велике значення для світової культури і не відомо, кому він повинен дістатися у повній мірі. У другій половині XIX століття Київську Русь почали вважати державою російського народу. Але це не може бути реальністю і протилежне доводять багато вчених. Передусім, неоціненними можна вважати праці М.С. Грушевського. Він писав, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська - другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII століття, потім литовсько-польський XIV-XVI ст. Володимирсько - Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені». Та можна зазирнути й далі, вже у XIV-XVII ст. Розглянемо питання культури: хто на кого впливав і як розвивалась освіта в Україні та Росії. Як свідчать історики (І. Пипін, І. Огієнко та інші), у XVII ст. Москва не хотіла зізнаватися у неосвіченості свого народу. Звичайно, українцям не байдуже, що там відбувається у сусідів, і з доброю душею вони пропонують свою допомогу. Ще у 1640 році Київський митрополит Петро Могила писав московському цареві Михайлу Федоровичу про те, що на Росії потрібно ввести науку, а вчителі можуть приїхати і з України. Московщина відмовилася від пропозиції. Як оцінює І. Огієнко таку ситуацію: українська культура за всі віки, аж до XIX ст. була значно вищою від культури московської; тому не дивно, що руський народ почав переймати наші здобутки. Ще у XIV і XV століттях у Москві було вже немало українців, а в XVI-му їх часто кличуть туди на службу. Навіть, щоб царевичі Олексій і Федір та царівна Софія отримали хорошу освіту, до Росії прибув педагог з України Семен Полоцький. Він іще навчав царевича Петра. А потім потягли на Москву наші земляки і «за ласощі та за прихоті мирськії» понесли туди свої сили та знання. Степан Яворський, Дмитро Ростовский (Данило Туптало) багато зробили у Москві, а Феофан Прокопович мав величезний вплив і на російську науку і на їхню літературу. Велику вагу мали українські книги. 1667 року з наказу государя по архієпископіях було розіслано книжку Барановича «Мечь Духовний». «Требник» Петра Могили також був досить поширений. Саме українці створили систему орфографії на Москві та втілили її у життя. З початку XVII ст., коли 1619 року вийшла граматика М. Смотрицького, скрізь по всьому слов’янському простору запанував той правопис, що подав його Смотрицький. Став відомим він і в Москві і з деякими змінами міцно тримався там аж до початку XX ст. Чому ж тоді так применшують значення української спадщини для всіх східнослов’янських народів? Мабуть, тому що нікому не хочеться визнавати свої помилки. Але головне, щоб ми не забували про досягнення своїх співвітчизників, знали імена тих, хто розвивав українську культуру, збагачував її та оберігав. Вікторія Топала
