Серед істориків ніколи не було єдності в оцінці діяльності й особи Б. Хмельницького.
Сучасники гетьмана вважали його справжнім національним героєм, про нього складали пісні та думи. У XVIII - XIX ст. із посиленням залежності України від Росії Б. Хмельницькому почали давати більш стримані і неоднозначні оцінки. Так, Т. Г. Шевченко дорікає йому за те, що віддав Україну під зверхність Росії: «Амінь тобі, великий муже. Великий, славний! Та не дуже...», - пише про гетьмана Кобзар. П. Куліш критикує Хмельницького за те, що той започаткував добу розрухи, смерті, культурного занепаду. М.Грушевський, оцінюючи його як «великого діяча», «героя української історії» вважає, що, все ж таки, гетьману не вистачило здібностей «для розв’язання історичного вузла українського життя». Радянські історики, як правило, схвалювали Хмельницького за те, що він возз’єднав Україну і Росію.
Тож, як нам ставитися до зовнішньої політики, яку вів Богдан, а точніше до факту укладення договору між Гетьманщиною та московським урядом? Можливо, потрібно розглянути певні передумови такого повороту історії і його наслідки.
Почнемо з нашої західної сусідки - Польщі. ЇЇ дії щодо України були, безумовно, спрямовані на загарбання території. Польська шляхта утискувала українське населення, примусово навертала православних у католицьку віру. Іншого й не могло бути виходу - почалася боротьба. Саме тому Б. Хмельницький і звернувся за допомогою до Криму. Українсько-татарське військо впевнено почало просуватися на захід і вже досягло Львова. Щоб не руйнувати такого гарного міста, армія взяла за нього викуп. Нове поповнене військо почало брати верх над поляками під Збаражем і Зборовим (серпень 1649 р. ). Табір короля Яна Казимира був в оточенні й тільки зрада хана Іслам-Гірея врятувала поляків. Татари почали переговори зі шляхтою, коли помітили зміцнення українських сил. У лютому 1649 року було укладене перемир’я, але ненадовго. Відразу після згоди сторони продовжили вести військову і дипломатичну підготовку до нових битв.
Надалі уряд Хмельницького почав зміцнювати дипломатичні стосунки з Валахією, Трансільванією, Туреччиною, Московщиною.
За свою допомогу турецький султан вимагав у гетьмана визнати Україну васалом його імперії. Старшина ніби згодилась, але всі розуміли, що між українцями і турками спільної мови не знайдеться, - надто вже різні віри й погляди на життя.
Найближче по духу українському населенню була православна Московщина. Але, на жаль, російський цар мав свої плани щодо України. Все вирішилось, на Переяславській раді 8 січня 1654 року. Хмельницький народу поставив питання: перед ким схилити голову? Чотири вогні оточили Україну, чотири шляхи має вона. Польща була давнім ворогом і про справжнє примирення не могло й бути мови, кримський хан уже зраджував, а турецький султан є бусурманином, що унеможливлює подальшу співпрацю. залишилася одна Росія. Таке і було прийняте рішення: присягнути московському цареві.
На жаль, російський уряд обманув козацьку старшину і далі вів подвійну гру. Військо Гетьманщини допомоги не отримало, а все населення перебувало під наглядом царських нишпорок. Тому зрозуміло, що не весь народ пішов назустріч Москві. Багато хто відмовлявся присягати. А сам Богдан шукав нових шляхів боротьби з сусідами, яким кортіло привласнити територію і поневолити весь народ.
Тож варто врахувати, що гетьман зробив вибір, котрий врятував Україну від ще гіршого розвитку подій. І навіть після цього зміг відродити українську державність, без його діяльності не постала б у новітні часи українська незалежна держава.
Підготувала Вікторія Топала.