Патріотична громадськість нашої держави наприкінці січня вшанує пам'ять молодих борців за волю, полеглих у бою під Крутами. Ця битва, яку порівнюють зі всесвітньо відомим боєм під Термопілами, стала символом героїзму та відданості Українській державі, а її дата - днем національної трагедії. Президент Віктор Ющенко підписав указ „Про відзначення 90-річчя подвигу Героїв Крут”.

Одним із тих, хто разом з юнаками вступив у бій під Крутами, був уродженець Полтавщини Аверкій Гончаренко. Про життєвий шлях нашого видатного земляка розповів ветеран дивізії „Галичина” Володимир Малкош (часопис „Нація і держава” від 30 січня 2007 року).

Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенках Лохвицького повіту на Полтавщині. 1912 року закінчив із відзнакою Чугуївську військову школу. У 1916 в ранзі капітана командував батальйоном. За бойові заслуги нагороджений хрестом св. Георгія з мечами. Згодом викладав у Київській школі прапорщиків. Після революції 1917 року сотник Гончаренко українізував цей навчальний заклад і домігся його перейменування на Першу юнацьку військову школу імені Богдана Хмельницького, а в липні став її курінним командиром. Укомплектована вона була учнями колишніх військових шкіл з освітою не нижче 6 класів гімназії. Із них сформували Юнацький курінь, до складу якого ввійшли чотири сотні по 150 юнаків та 20 старшин. Уже 23 грудня 1917 року цей курінь, маючи на озброєнні 16 кулеметів, зайняв позиції під Бахмачем, де прийняв перший бій із більшовицькими інтервентами.

Чому ж у такий скрутний час наша держава, зусібіч оточена ворогами, залишилася без війська? А тому, що задурманений соціалістичними ідеями тодішній уряд вважав, що Україна не має наміру воювати, й діюча армія їй не потрібна. Мільйони вишколених, загартованих війною солдатів відпустили "ділити землю". У той самий час більшовики стягали до України свої озброєні до зубів війська, їм допомагали "червоні козаки" В. Примакова і Ю. Коцюбинського. Нечисленні, слабо озброєні загони оборонців Української держави були приречені.

Юнацький курінь під орудою сотника Гончаренка відступав із боями від Бахмача до станції Крути, куди 27 січня 1918 року підійшла йому на допомогу Студентська сотня під командою поручника Омельченка. Цей військовий підрозділ, що належав до Студентського куреня Січових Стрільців, був сформований лише кілька днів перед тим. Складався він із 130 вояків - старшокласників середніх та студентів київських вищих шкіл, більшість з яких навіть не вміла стріляти. Їм видали напередодні бою старі заіржавілі рушниці без патронів, а з одягу і взуття - некомплектні мундири й валянки, які при січневій відлизі промокли так, що в них неможливо було бігти, і через те багато стрільців потрапило в полон. А тим часом військові склади були переповнені зброєю й новими мундирами, що після бою опинилися в руках Муравйова. У Студентській сотні був також молодший брат Аверкія Гончаренка - студент третього курсу медицини. Гончаренко звернув увагу на стан цієї сотні й надав їй найбезпечніший відтинок фронту. Він поглядом проводжав свого брата, як виявилося пізніше, - назавжди.

Уранці 29 січня почався бій, що тривав до вечора. Під'їхав на "панцерці" з гарматою одинокий гармаш сотник Лощенко, який з власної ініціативи прийшов на допомогу юнакам. Взявши собі помічником одного студента, він влучними пострілами стримував більшовицьку навалу. Коли почало сутеніти і скінчилися патрони, сотник Гончаренко дав наказ відступати до потяга, що стояв за 2 кілометри. Юнацький курінь втратив убитими 250 стрільців і 10 старшин. Важкопоранений поручник Омельченко помер дорогою до шпиталю. Студентська сотня втратила чоту з 30 стрільців, які, відступаючи, заблукали в темряві й пішли на освітлену станцію Крути, вже зайняту більшовиками. Юнаків захопили в полон і після жахливих тортур розстріляли. Перед їхнім похороном, який відбувся в березні, після визволення Києва, на Аскольдовій могилі сотник Гончаренко впізнав серед закатованих свого брата. Хлопця прокололи багнетами.

Відвага і стійкість молодих стрільців Юнацького куреня й Студентської сотні затримали наступ окупантів. Завдяки цьому Січові Стрільці під керівництвом полковника Євгена Коновальця разом з іншими військовими частинами - прихильниками Центральної Ради змогли придушити більшовицьке повстання у Києві. Тим часом на мирних переговорах у Бресті представники більшовиків упевнено заявили, що війська Муравйова вже зайняли столицю України і скинули український уряд. Під час перевірки з'ясувалося, що Центральна Рада й далі перебуває в Києві, тож українці дістали змогу продовжити переговори й підписати мир із центральними державами.

Що ж до подальшої долі сотника Аверкія Гончаренка, то він продовжив службу в Армії УНР, і 1919 року вже в ранзі полковника був призначений губерніяльним комендантом Поділля, а згодом - начальником канцелярії Головного Отамана українських військ Симона Петлюри. Після війни проживав у Галичині, де працював в українській кооперації. У 1943 році 53-річний полковник зголосився добровольцем до дивізії "Галичина" як один з перших старшин Армії УНР. Командування дивізії оберігало його, зважаючи на поважний вік та попередні бойові заслуги. Здебільшого він вишколював молодих вояків у запасному полку. Полковник пройшов із Дивізією всіма воєнними дорогами. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала його на території Австрії. Завдяки рішучим діям Гончаренка велика частина (понад 2000 вояків) дивізії уникла оточення танковими частинами радянської армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійцям. По війні Аверкій Гончаренко проживав на еміграції у США. Попри свій похилий вік, довгий час був активним громадським діячем. Помер 12 квітня 1980 року.

На фото: старшини дивізії «Галичина» після прориву з-під Бродів, 4 серпня 1944 року. Другий зліва — сотник Аверкій Гончаренко.

Підготовлено управлінням у справах преси та інформації облдержадміністрації за матеріалами Інтернет-джерел