Чи можна відшукати серед українських гетьманів когось, чий образ був би таким відомим в європейській культурі, як образ Івана Мазепи? Його ім’я оспівували у своїх творах європейські класики: Байрон, Даніель Дефо, Віктор Гюго, Бертольд Брехт, Олександр Пушкін, Кондратій Рилєєв, Богдан Залєський. Поему про Мазепу написав українець Володимир Сосюра, а всесвітньовідому п’єсу «Мазепа» - великий польський драматург Юліуш Словацький. У класичному музичному мистецтві Європи нараховується 67 великих творів про Мазепу. Як визначна історична постать Іван Мазепа постає в творчості Ліста, Рахманінова, Драгомизького, Вагнера, Чайковського. Його портрети малювали Теодор Жеріко, Євген Делякруа, Орас Вернет, Люі Буланжер. А ще про Мазепу залишили фундаментальні дослідження визначні історики і мислителі Вольтер, Сергій Соловйов, Микола Костомаров, Михайло Грушевський та інші.
Іван Степанович Мазепа найтриваліший період з усіх українських гетьманів очолював українську державу. За цей час свою столицю Батурин він перетворив у європейський осередок, схожий до Версалю. Він, мабуть, як ніхто більше, опікувався письменством, наукою, мистецтвом і Церквою, якій залишався вірним завжди.
Більшість чудових київських церков зведених у стилі українського бароко, що й нині милують око і не втратили своєї чарівної краси, були побудовані або відновлені за Мазепи. Саме він побудував монастир Києво-Печерської лаври, обвівши його монументальними мурами із чудово оздобленими воротами. А ще ним було засновано два монастирі: Каменсько-Успенський біля Клинова і Домницько-Рождественський над Десною, а також церкву в селі Дегтярівці, яка й тепер носить його ім’я, церкву Мгарського монастиря та церкву монастиря в Переяславі. Гетьман побудував прегарну Миколаївську церкву, його коштом було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі та багато інших будов.
Архітектура та будівництво розквітали тоді так, що український архітектурний стиль того часу називали «Мазепинським бароко». Це був час розквіту українських міст, надзвичайного розвитку друкарства, освіти та шкільництва.
Зусиллями гетьмана Києво-Могилянську вищу школу було піднесено до статусу академії, яка стала відповідати європейським стандартам. Серед Мазепиних доброчинств було і заснування колегіумів у Харкові та Новгород-Сіверському. У Гетьманщині буйно розвивалося образотворче мистецтво. Про високий розвиток і рівень малярства свідчать дорогоцінні іконостаси, образи святих, портрети, герби, гравюри, картини.
Гетьманщина стає все більше схожою на західноєвропейську державу насамперед появою нової верстви – інтелігенції в соціальному устрої України, яка розвивала освіту і науку, літературу, мистецтво та інші галузі культури. Сучасників вражала висока освіченість гетьмана. Тоді як цар Петро І насилу відшукав у Москві перекладача з латині, який, до речі, був випускником Києво-Могилянської колегії, гетьман Мазепа вільно говорив і писав, крім української, польською, російською, німецькою, італійською, французькою, без перекладачів вів переговори з татарами і турками, а латиною спілкувався з шведами. В той же час найсвітліший князь Меньшиков – права рука царя замість підпису ставив на паперах відбиток мокрого пальця.
Мазепу високо цінував цар Петро І за бездоганну службу. Гетьман був генералом російської армії, дійсним таємним радником, кавалером найвищих на той час орденів – Андрія Первозванного та Білого Орла, і ці нагороди возвеличували його над усім російським генералітетом. Він також був удостоєний титулу «Князь священної Римської імперії». І раптом «Владика Малоросії», як величав його цар Петро І, був оголошений зрадником, а замість пам’ятників йому протягом трьох століть читали на батьківщині анафему. До речі, церковне прокляття було накладене незаконно без рішення Священного Синоду.
Це не прикра помилка нашої історії, а трагічна закономірність. Усі гетьмани після Богдана Хмельницького, або були оголошені зрадниками, або ж покінчили своє життя в Сибіру та засланнях. Навіть вислів гуляє по світу: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Мабуть був би в цьому чорному списку і батько Хмель, якби не передчасна смерть…
У вересні 1656 року між Польщею і Росією було підписане Віленське перемир’я. На переговори не було допущено представників Хмельницького, більше того – сторони за його спиною домовилися про поділ України, західну частину якої цар одним розчерком пера віддав полякам. Дізнавшись про це «…гетьман Хмельницький закричав, як очманілий, в несамовитості розуму залементував: «Діти, не горюйте, я вже знаю як зробити: потрібно відступити від царської руки, а підемо, де великий владика накаже бути, не під християнським государем, так під бусурманом».
Гетьман тепер вважав себе вільним від договору з Москвою й почав формувати антипольську та антимосковську коаліцію. Такий розвиток подій підтвердив думку про те, що угода в Переяславі була тимчасовим воєнно-політичним союзом двох держав, яким вони з самого початку не дорожили. Сторони швидко рухалися до збройного протистояння. Московська держава стала союзником Польщі, Україна Хмельницького – союзницею Швеції, Туреччини та румунських князівств. Гетьман спішно готував договір про протекторат з шведським королем і прямо сказав про це послу Бутурліну влітку 1657 р. Але через смерть ця комбінація Хмельницького не була реалізованою.
Ось такими були перші кроки горезвісного «возз’єднання». Правда цей термін винайшли значно пізніше московські пропагандисти і приліпили його до відомого договору в Переяславі. У «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» було свідомо спотворено історичні факти для того, щоб заглушити прагнення народу України до незалежності, яке особливо проявилося в роки Української революції 1917-1920 рр. та боротьби Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії. Український історик Михайло Брайчевський писав, що «в порядку оберігання «споконвічної дружби українського народу з російським» під заборону потрапили навіть деякі твори Тараса Шевченка, в яких висловлюється критичне ставлення до «возз’єднання». Так, наприклад, «Кобзар» 1954 року вийшов без творів «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Чигирине, Чигирине» та інших…
Після Богдана Хмельницького, порушуючи статті Переяславської угоди, московські царі торгували Україною, як своєю вотчиною. Так, у 1686 році, підписавши договір про «Вічний мир» з Польщею, Москва затвердила насильницький поділ українських земель між двома державами. Іван Мазепа розумів, що Україну, яка потрапила в обійми Москви, цар тепер не відпустить. Ось чому гетьман Ханської України український «Пугачов» Петрик Іваненко говорив: «Та дивне ось що: поведінка московських царів; вони не завоювали нас зброєю; наші предки з власної волі для оборони православної віри піддались їм свобідно. І Москва зробила із нас передню сторожу: звідки ворог не йде, він в першу чергу руйнує наш край, за яким Москва ховається, як за твердинею. Та й цього їй мало; вона хоче ще зробити з нас своїх невільників».
Іван Мазепа сподівався, що зможе побудувати цивілізовані відносини з Москвою, з її молодим царем. Довгий час йому це вдавалося. Він вірою і правдою служив Петру І, сподіваючись на взаємність. Мазепа успішно очолював козацькі війська у 20 великих походах проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Проте зупинити наступ царя на козацькі вольності було важко.
Гетьман знав, що волелюбність, дух лицарства, демократизм українців ніколи не приживуться в московському царстві. Його хвилювало все те, що й іноземців, які відвідували Україну та Московщину. Так, арабський мандрівник Павло Алепський писав у своїх «Споминах», що дуже здивувався, побачивши на Україні «стільки дітвори в школах». «Хоча я чужинець, а таки не почував себе як на чужині». Коли ж доїжджав він до Москви, зараз серце йому стискається, його душа «почуває себе пригніченою», бо «у цій країні ніхто навіть трохи не може почувати себе свобідним». Його приймають там так холодно, що він хоче якомога скоріше перейти український кордон, «…хто хоче скоротити своє життя на п’ятнадцять літ, нехай їде до москалів», - писав він.
Мазепа був представником київського духу, європейської культури, основаної на латині, науці, а також на духові лицарства, яке вище всього ставить людську гідність. Між козаками всі були рівні і всі посади були виборні. Московська цивілізація погорджує наукою, нехтує лицарством; усі – від найбільшого боярина до найскромнішого мужика – то царські «раби». Що вже казати про дикі, грубі порядки, про загальне п’янство, про закони, топтані ногами! Яка з тих культур мала взяти верх? Про це розсудила Полтава…
Вольтер підкреслював, що коли одного разу цар, добре підпивши, почав називати Мазепу зрадником і погрожував ліквідувати Гетьманщину, то Мазепа, повернувшись на Україну, вирішив за допомогою шведської армії досягнути незалежності.
Особливо тяжким було становище України з початком Північної війни. «В Україні московські війська своїми грабунками, підпалами, побоями та ґвалтуванням нагадували радше карну експедицію, ніж союзне військо» - писав кембриджський історик Л.Р.Левіттер.
На випадок перемоги над шведами цар мав намір анулювати всі договори з Гетьманщиною, а козаків позбавити їхніх привілеїв та повернути в піхотинців і драгунів. Петро І навіть не таївся своїми планами і ділився ними з Мазепою. Ця новина страшно налякала козацьку старшину. В цей час козацьких полковників обурювало знущання в армії над козаками. Чужинні генерали на службі Петра знущалися з українців, били їх і, не вагаючись, вішали. У Познані москалі позабирали коні у козаків і ганьбили останніми словами, забирали у них здобич. Одного разу російський полковник крикнув: «Годі, падлюки! Занадто довго підносите голову і гордо киваєте своїм чубом! Тепер ми вже маємо вас!»
«Очі всього народу звернені на тебе» - говорили полковники гетьману. І гетьман нарешті сказав своє слово. З московських архівів дійшла до нас його знаменита «Дума»:
Самопали набивайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте І вольностей бороніте! Нехай вічна будеть слава…
У боротьбі за незалежність України Мазепа вирішив обрати собі більш надійного союзника в особі Швеції, як цього хотів колись Богдан Хмельницький. А вижити тоді можна було, тільки маючи могутнього покровителя. Мазепа мав право на вибір як глава української держави. Він робив, можна сказати, європейський вибір, обираючи союзника, який обіцяв виконувати взаємовигідні домовленості. Шведський король поважав прагнення України до державної самостійності і не прагнув нав’язувати їй свої порядки. Нічого гріховного в діях гетьмана з точки зору дипломатії не сталося. Союзи між державами і створювалися, і розпадалися, і поновлювалися знову. Так було в усі часи і не раз буде в майбутньому. До цього з розумінням поставилися в Європі.
Проте реакція Петра І була іншою. Він усе зробив, аби в цій драматичній ситуації відвернути від Мазепи нетямущу масу. Він приневолив старшину негайно вибрати нового гетьмана, а також видав два царські маніфести, в яких було почато довгу брехливу кампанію царя, повну наклепів. Її продовжували аж до революції 1917 року. Гетьмана називали там зрадником, ворогом царя, його вчинок, «незвичайним, нечуваним злочином, гидким і підлим». Щоб знеславити Мазепу перед народом, його звинувачували «у зраді України, яку продав він Польщі і прагне передати унії божі церкви і наші славні монастирі». Москва, яка тільки й очікувала нагоди, щоб покласти край Україні, раптом об’явилась у тому маніфесті як її палкий оборонець. «Ми простягаємо над малоросійським краєм свою батьківську руку. Ми подбаємо за спасення Малоросії з неволі і руїни і не дозволимо знеславлять її божих церков. Тому звертаємося з покликом до всієї старшини і всіх полковників і прохаємо їх не слухати брехливих намов давнього гетьмана-зрадника, але приєднатися до наших великоросійських військ».
За маніфестами ішов терор: залізом, огнем, шибеницею і частоколом. Першою жертвою терору стала гетьманська столиця – Батурин. Її московські війська спалили вщент й зрівняли з землею, винищивши при цьому й жінок, і малих дітей. Головорізи Меншикова вирізали15 тисяч людей – майже всіх мешканців. Трупи старшин прибивали цвяхами до дошок і вкидали їх до Сейму, щоб налякати українське населення. Тільки двох керівників оборони помилували, щоб завдати ще страшнішої кари. Чечеля – колесували, Кенгісен помер від ран по дорозі до Глухова, де вже трупа переламав кат. Страшні репресії пройняли жахом Україну. Люди покидали міста й села і в паніці тікали в ліси і степи.
Ця трагедія зворушила навіть Європу. Так, часописи Франції рясніли заголовками: «Жінки й діти на вістрях шабель», «Руїна України», «Страшна різня». Про події в Батурині газети писали: «Ціла Україна купається в крові. Меншиков вживає засобів московського варварства… Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». Так описували ці події «Французька газета», а також часописи «Історичні листки», «Історичні меркурії», «Ключ кабінету». Палями, колесуванням, четвертуванням, дибою, батогом, шибеницею й сокирою упокорювали всіх, кого запідозрювали хоча б у співчутті до підданого прокляттю гетьмана Мазепи.
В місті Лебедині на Слобожанщині Петро І розгорнув «таємну канцелярію», яку називали «царською кімнатою мук». Довго з покоління в покоління українці передавали тихцем жахливі описи того, що діялось тоді в Лебедині. Там постав окремий цвинтар, який люди охрестили «цвинтарем гетьманців». Ніхто ніколи не знав і вже не дізнається про точне число похованих там жертв. Архіви і хроніки того часу зберегли подробиці кривавих репресій. Щоб упокорити селян і козаків, цар наказав Меншикову, який завідував «канцелярією», «не тратити часу на зайві формальності». Той винайшов чотирираменне колесо, яке зламавши тіло жертви, могло шматувати його на чотири частини. В порівнянні з цим колесом шибениця, сокира і палі вважалися невинними витівками. Доповнені батогами, розпеченими залізом, вони поступово доводили жертви до пекельних мук. Говорять, що в Лебедині було закатовано щонайменше 900 чоловік.
Маховик репресій розкручувався все сильніше. Коли цар дізнався, що кошовий отаман Січі Кость Гордієнко, який буквально ненавидів царя і його антиукраїнську політику, не піддався на подарунки і обіцянки Москви і не перейшов на її бік, вирішив розправитися з Січчю. Скориставшись тим, що там залишилося лише тисяча козаків – здебільшого поранених, хворих і літніх – інші пішли до Мазепи, цар дав Меншикову наказ зруйнувати Січ та перебити всіх, хто там є. Дорогою росіяни захопили містечко Келеберду і жодного з його жителів не залишили живим, а їхні оселі спалили. Та ж доля чекала і на містечко Переволочну, яке захищало все чоловіче населення. Загинули всі. Багатьох завойовники позамикали в оселях і спалили живцем. В цей час, здолавши невеликі залоги містечок Маячки та Нехворощі, росіяни вирізали всіх мешканців, не помилували навіть жінок і дітей, а самі містечка зруйнували і попалили.
А потім була Січ. Козаки захищалися мужньо і довго. Відбили кілька штурмів росіян, що зазнали великих втрат. Коли ж відчули, що далі боронитись вже несила, кинулись у Дніпро – шукати рятунку у плавнях. На частину козаків, що повірили запевненням зрадника Гната Галагана, що їх помилують, чекала жорстока розправа. Спаливши всі будівлі Січі, росіяни збудували плоти, на яких поставили шибениці і пустили за водою Дніпра з повішеними полоненими. Потім заходилися розкопувати велике давнє козацьке кладовище і викидати з могил прах похованих лицарів. Вони розрили все кладовище, сплюндрували навіть могилу кошового отамана Івана Сірка. В ті дні Петро І видав наказ про те, щоб будь-якого запорозького козака, де б він не потрапив до рук росіян, катували до смерті.
Царю ще задовго до Полтавської битви вдалося розпорошити сили українців. Частину їх було мобілізовано на будівництво Петербурга, інших вивели за межі України, багатьох козаків, що були на своїй землі, було залякано і замордовано. Та не тільки палями, тортурами та розпинанням козаків на хресті, терором, брехнею цар відвертав їх від Мазепи. Прихильникам Москви він обіцяв майно. Петро І проголосив, що всі маєтки мазепинців і самого гетьмана будуть передані тим представникам старшини та козацтва, які доведуть свою вірність Москві. Все це врешті-решт відіграло свою вирішальну роль у битві під Полтавою.
Така поведінка Петра І і його поплічників яскраво свідчить про колоніальні наміри Москви щодо України. Цар прикривався статтями Переяславської угоди для подальшого захоплення українських земель. І це добре знав Іван Мазепа. Всі думки його були про Україну, про її майбутнє. Тому у своїй промові перед козаками він наголошував: «Не для власної особистої вигоди, а для добра нашої Батьківщини України і для всього війська Запорозького я прийняв допомогу шведського короля». Навіть найбільший слуга царя – Меншиков підтвердив причини переходу гетьмана до шведів такими словами: «Сіє учинив то не для однієї своєї особи, але і заради всієї України»…
Та й сам цар Петро, який неохоче переглядав свої рішення, знаючи істинні мотиви гетьмана розриву з Москвою, втамувавши перші пориви гніву, через півроку після смерті Мазепи видав спеціальний Указ, за яким великоросам законодавчо заборонялося докоряти українцям ім’ям Мазепи і його зрадою. Такий Указ було видано 24 березня 1710 року. Але про нього вперто мовчали, а потім і зовсім забули…
А наступ на Україну продовжувався. 1720 року було видано перший Указ царя, спрямований проти української мови. 1764 року було скасовано гетьманство, а далі зруйновано Запорізьку Січ, козаків насильно депортовано на Кубань. Пізніше були Емський і Валуєвський царські укази, а 1873 року українську мову було заборонено.
Американський президент Джон Кеннеді говорив, що «нація проявляє себе не тільки в людях, яким вона дає життя, але і в тому, яким людям вона віддає почесті, яких людей пам’ятає». Кому ми віддаємо сьогодні почесті? Чи тим синам і дочкам України, які оберігали її вольності, її мову, її культуру?
А поки що Українська Православна Церква Московського Патріархату продовжує проклинати Івана Мазепу, незважаючи на те, що її митрополит сидить в Києво-Печерській лаврі на вулиці Мазепи за збудованими гетьманом мурами і править службу в храмах, споруджених на кошти Івана Мазепи…
Іван Чайка, депутат Гадяцької районної ради