Останні місяці постійно ловлю себе на думці, що часто згадую шкільні роки. І перше, що виринає з пам’яті, зізнаюся щиро, - це остогидлий дзвінок на урок, шкільна їдальня, вчителька української мови та моя сусідка по парті, а по сумісництву - подруга, Оля Кононенко. Про останню розповім трішки докладніше. Не знаю точно, як воно було: чи ми сіли спочатку разом і вже потім потоваришували, а чи, може, зовсім навпаки. Та й не важливо. Головне, що по шкільній стежинці поруч крокувала Оля. Щоб охарактеризувати цю милу дівчину, треба повірити в існування людей, які постійно мають позитивний заряд, невгамовну енергію та сяючу посмішку. А саме такою є моя колишня однокласниця. За вікном зима, мінус десять на термометрі, нецікаві уроки і ціла купа домашнього завдання… Але кого-кого, а мою подругу ці «маленькі неприємності» зовсім не обходили і аж ніяк не впливали на її завжди піднятий настрій. Розвеселити мене, покращити самопочуття, коли на душі несолодко, - це і була місія Олі, з якою вона віртуозно справлялася завжди і повністю. Дивно, але якось воно так склалося, що у цієї гарненької дівчини з модельною зовнішністю звідкілясь узялася неймовірна любов до математики. Не раз і не два Олі вдавалося дивувати весь клас своєю логікою, бо що-що, а логічне мислення ніби дане їй вищою силою. Так і пішла вона у доросле життя пліч-о-пліч з цією аж трохи не дівчачою наукою. Сьогодні - це вже не гімназистка, а студентка першого курсу фізико-математичного факультету Київського педагогічного університету імені Драгоманова. Нині нас розділяють сотні кілометрів, бо кожен обрав свій шлях і робить по ньому перші кроки, впевнені чи не дуже. Але зв’язок, на щастя, не втрачаємо. Приємно хоча б раз на тиждень почути такий близький серцю голос у телефонній слухавці: «Привіт. Сумую. У мене все добре. Як ти?» Розумію, шкільні роки не повернути. Вони залишилися позаду, десь там у минулому. А доторкнутися до того часу можна лише думкою, спомином. І все ж таки приємно, що є в пам’яті моменти і люди, згадуючи яких на устах мимоволі з’являється щира посмішка, а рука тягнеться до мобільного, щоб знову набрати такий знайомий номер. Юля Сабадишина.
