Він біжить, шпортається, падає, піднімається і знову біжить. І ніякі вмовляння не допомагають. Він - непідкупний, як суд. А, може, навіть, і гірше. Він вбиває швидше і точніше за кіллера. Він безжальніший за будь-який камінь, який падає з неба комусь на голову. А, може, і не з неба. І коли усією душею, усім організмом, кожною клітинкою хочеться зупинитися, хоча б на секунду, він, як на зло, ще швидше біжить. І, як на зло, не шпортається. Він - володар світу. Він керує всім і всіма. Він найсильніше може розбити серце. Забрати свої речі й піти, нічого не сказавши. Піти назавжди. Не пояснивши нічого. Гримнувши дверима. Він заліковує рани. Але бере за це дуже високу ціну – частинку нашого життя. Принаймні, він хоч дійсно допомагає. Можна просто закрити очі й вуха, і ніс. І тихо, мовчки чекати, поки час не пройде. А навіщо? Його в нас і так небагато. Навіщо його чекати? За цей час можна зробити щось корисне. Або просто щось зробити. Час не дає нікому розуму. Він дає тільки розуміння. Він взагалі нічого нікому не дає, якщо його про це не попросити. Часом не можна нехтувати. Його не можна витрачати на дурниці. Інакше він образиться. І наслідки можуть бути непередбачуваними. Єдине, що я знаю, - це те, що його дуже легко образити. Ви думаєте, що час – це безжальний, вольовий тиран? А, може, це не так? А, може, він іноді плаче? Плаче за те, що ми його не цінуємо? Що він не може допомогти нам з усіма проблемами? А, може, він насправді добрий та чуйний? Може. Життя - складна річ. Тут усе може бути і, водночас, може не бути нічого. Напевно, ми ніколи не дізнаємося, що відчуває Час. Бо він не так часто з кимсь спілкується. Він сам по собі. І він одинокий. І йому так добре. І йому так гарно. Не чіпайте його. Leave him alone. Бо він сильна натура. І він так легко не здасться.
Він і далі буде бігти, шпортатися, падати, вставати і далі бігти…
І так цілу вічність…
Без кінця…
Без спочинку…
І йому подобається.
Оля Кузьмин.
Фото: Наталії Попович.
| 