Осінь… Якісь емоції? Так! Радість, захват, постійне передчуття чогось нового та вражаючого. І як фон до тієї прекрасної дійсності: прозоре блакитне небо, яскраве проміння сонця, насичене осінніми ароматами повітря… Які ще враження? Сум, пасивність, невпевненість, байдужість, розчарованість. І як остаточний доказ того гнітючого стану: проникливий дощ, різкі пориви вітру, похмуре сіре небо… і серед цього всього – розгублена я…
Дивно, але саме такою контрастною видалася моя осінь. Моя перша університетська осінь, самостійна осінь, незалежна осінь. Що відбувається з людиною, коли вона потрапляє в нове середовище, обриваючи усі дотеперішні зв’язки із вчорашнім життям? Вона стає самостійною або самотньою, а може, самостійною і самотньою водночас. Спершу блукала нескінченними вулицями міста, шукала пригод, посміхалася перша, не вимагаючи відповіді, нагадувала наївне життєрадісне дитя, таке щасливе і таке захоплене. А осінь? Осінь лише починала свою впевнену ходу, ступала нишком, привітно зазирала в очі, шепотіла ніжно на вушко, шурхаючи ледь-ледь пожовклим листям, накривала небом, заливала сонцем, легко підштовхувала вітерцем, дарувала якусь неймовірну впевненість та відчуття чогось неймовірного. А годинник на руці невблаганно бив секунди. Одна, дві, три, година, доба, тиждень, місяць, два… Енергія помалу зникала, від неї залишалося щось подібне до попелу згаслого щойно вогнища. Попіл… Купа попелу, а посеред тої купи зовсім непомітна жаринка. Ну ж бо! Дмухай, своїми зусиллями дозволь вогнищу знову горіти, палати, а не жевріти! Ні, щось заважає, мучить, вичавлює всі емоції зсередини. Пусто, непривітно, чужо та дико… І осінь, ну й підступна, підігравала, спеціально псувала нерви, випробовуючи їхню міць. Нерви хороші завжди мала, та цього виявилося недостатньо.
І ось минуло два місяці… Якісь два місяці, а враження такі, що промайнув цілий рік. Відчуття неоднозначні, суперечливі, незрозуміло-різноманітні…
Оце якось так… Хотілося написати просто про осінь. А як писати про осінь без емоцій, без переживань, без відчуттів? Крокуючи осінніми алеями, пам’ятайте єдине: осінь – неймовірна пора, якщо не підпускати її надто близько.
Юля Сабадишина,
м. Львів.
Фоторобота: Попович наталії.
|
