- Великий Володарю, добрий, чистий i прекрасний, жив я пiд крилом Твого Неба та й не знав про всю велич Твого світу. Та, кажуть люди, даєш ти всяке благо, чого лише душа забажає. Прошу Тебе, Господи, дай i менi дарунок своєї милостi.
- Хiба душа Твоя нещасна? - начебто здивувався Бог. - Чого ти не маєш? Чи є краї, яких я не знаю, чи голоси, яких я не чую?
- Боже свiтлий, не знала я всієї величi руки Твоєї..., - мовила Людина.- Будь милостивим, дай менi, недостойному, те, чого душа моя шукає пустельними вiтрами!
- Чому називаєш себе недостойним, сину мiй? Чи правду кажеш, коли так говориш?
- Пробач, Всемилостивий, - заволала Людина, - пробач менi, Боже, але молю: задовольни моє прохання.
- Нащо тобi цей клопіт…. . Та, коли так, то проси.
- Дай менi, Боже, всього, всього, що й iншi люди мають, - залопотiла Людина. - Дай усього!
- Май совiсть, дитино моя! А чи не забагато просиш? Не вистачить руки твоєї, щоб охопити i крихту. Проси чогось одного. Тож, чого саме ти хочеш? Або те, або інше.
Задумалася Людина. Чого ж просити у Бога? Боялася помилитися. Та, врештi-решт, визначилася.
- Дай менi, Всевладний, слави. Хай усi - i малi, й великi, далекi й близькi - вклоняються менi й ходять пiд кроною моєї слави.
Дав Бог Людинi славу й успіх. Хто де не був, усі як один уклонялися величi та пишнотi людини. З усiх усюд лилися величальнi пiснi та віншування. Але, мабуть, не так гріє вогонь, розпалений у палацi й принесений у дім. Тісно було Людинi в амулетах та оберегах пустих. І закричала вона:
- Гей, Найвеличнiший i Найлiпший! ...Дай менi, Боже високий, багатства. Багато, багато грошей, коштовностей, золота та срiбла, смарагдiв, рубiнiв та дiамантiв. Щоб переливалися у сяйвi сонця.... Твого, найдобрiший, сонця.
Дав Бог Людинi багатство. Незліченні коштовностi мерехтiли, грали у промiннi сонця, Божого сонця. Їх веселкове сяйво начебто змагалося із самим Небом, на якому спочивав Бог. Дні й ночi милувалася Людина багаттям свого багатства.
Та раптом сталася біда. Ніколи до цього не знала Людина розпачу виснаженого ложа. Та з пiзнанням бажань її, певно, пробудила свої бажання бiлоока млява стара Хвороба. І зайнялося тiло Людини в гострих лезах болю, i не було вже спокою їй анi хвилини. Корчилася душа, пiдвискуючи скорботнiй плотi, й не було жодного промiнчика у Небi, на якому спочивав Бог. Знову повалилася людина навколiшки i стала благати Бога:
- Боже Всесильний, зглянься, змилуйся на мене, пропащого, допоможи! Не хочу я нi перлiв, нi смарагдiв, не тiшать мене нi килими, нi парча, бо не хочуть вони вiдвести вiд мого чола тягар. Не стають персні та намиста нi мурами, нi щитами, анi колісницями. Забери вiд мене, Наймилiший Пане, важкi коралi та камеї і дай менi, прошу Тебе, здоров’я мiцного, щоб не страждала душа моя в болотi глевкої недуги.
Виконав i це прохання Бог. І стала Людина здоровою та могутньою, мов стиглий колос. Як схiд сонця сяяла щаслива усмiшка у барвистiй душі. Радісно працювала людина на нивах своїх. I пiт її ставав солодким вiд радощiв щасливої працi. Кожен день був днем творiння власного успiху й добробуту.
Та не лише у Людини прокинулися руки. Налетіли чорною зграєю заздрощiв злi розбiйники, чи то непоступливi, чи то нескоренi, й не лишилося у Людини нічого. Заплакала вона гiрко. Засліплювала, рiзала очi розпачлива темрява спустошеного крову. Вибухнула Людина вогнем та слiзьми, мов грiм та блискавка, розколов її крик Небо, на якому спочивав Бог:
- Господи всесильний, хiба ти не бачив, яка бiда мене сповила? Чи не чув ти, як мов гармати, душили мiй край копита чужих скакунiв? Заступися, ти мусиш, Боже! Я - Твiй син! Я твоє дитя, хочеш ти цього, чи нi! Допоможи, Ти мусиш допомогти! Знаю я, що в далекому краї є Безмежний Простiр слави та багатства, здоров’я i краси. Дай менi таку силу i зброю, щоб збороти далекi зорi, полонити чужi казки, захопити чуже щастя, - захопилася, мов полум’ям, стрiмкими своїми клопотами Людина. - Забери вiд мене Совiсть, бо вплітає вона менi квiти у м’язи, i дай менi завiрюху та мороз, щоб вишили на моїх очах бiлi мережива пустоти, щоб жоден всесвiт не влився в душу мені. Дай менi силу i зброю, щоб перемагати.
- А хiба ти не знаєш, як перемагати? - пролунало у вiдповiдь. - Ти хочеш, щоб я забрав у тебе совiсть? А хiба це можливо?
- Не хочу совiстi, - закричала Людина, - не хочу нiчого! Хочу iншого Бога! Iншого Бога хочу!
Так i лунали метушливi барви пiд Небом, на якому спочивав Бог, рiжучи вуха архангелам та херувимам...
...А Бог попросив сам у себе, щоб людина стала смiливою i вiльною.
Костянтин Хмара.
|
