А як часто у такі хвилини ти згадуєш про тих людей, яким зараз набагато гірше?! Адже ти ситий та одягнений, – а у цей час хтось, кого ти, можливо, й не знаєш, помирає голодною чи холодною смертю; ти здоровий, захищений, твоєму життю нічого не загрожує, – а дехто у цю хвилину, у цю секунду робить останній подих, прощаючись зі своїм життям; ти ходиш до школи, що тобі вже так набридла, - а хтось прагне навчатися, здобути освіту, але з деяких причин не має на те змоги, ти зігрітий родинним теплом, маєш друзів, – а дехто обділений навіть цим…
Люди… Дивні створіння… Ми можемо плакати від щастя та сміятися з горя, любити і ненавидіти, вірити й прощати, обманювати і зраджувати, обожнювати та засуджувати…
Сьогодні нам здається, що життя чудове, а ми найщасливіші, найкращі, найпотрібніші, але вже завтра все радикально змінюється, щось ніби перевертається в душі, та настає похмура сіра буденність, у якій людина перетворюється на нещасну, сумну й абсолютно пасивну істоту. У такі хвилини найважче зрозуміти, що є люди, яким зараз набагато гірше, вони потребують допомоги, саме твоєї допомоги. Підтримай їх: добрим словом чи ділом, усмішкою, порадою, щирою бесідою, - головне, щоб це йшло від серця, і сам не помітиш, як твоє життя наповниться змістом і стане трішечки світлішим!
Так трапилося й зі мною. У ту хвилину, коли все навколо втратило сенс, коли життя здавалося пустим і нагадувало лише величезну прірву, куди я провалювалася все глибше й глибше, у ту хвилину я зустріла цього хлопчика… Похмурий вечір, вулиця, сірі будинки, байдужі обличчя… і раптом, ніби десь із глибин моєї уже зовсім зів’ялої душі, веселий дитячий голос: «Дівчинко! Дівчинко, ти мене чуєш?! Ти чому така сумна? Щось трапилося?». Я оглянулася й побачила гарненьке хлопча років десяти. Одягнений по-простому і зовсім не тепло, хоча повітря було прохолодним і навіть морозним, але на його обличчі ясніла тепла усмішка, та й сам він мені тоді нагадував маленьке яскраве сонечко, що випромінювало добро і ласку.
Ми познайомилися, почали розмовляти. Не важливо, яке в нього прізвище, і де він навчається, головне, що Ваня - справжній, у свої одинадцять років він пережив набагато більше горя, аніж я, мої друзі та знайомі, разом узяті. Цей хлопчик виріс без батька: тато близько року назад покинув сім’ю; як каже Ваня, просто пішов одного вечора і вже більше не повертався. Мама часто свариться, б’є та карає хлопця за найменшу провину. Ваня понад усе любить свою матусю, але останнім часом вона чомусь ходить похмурою і зовсім не посміхається, хлопчик намагається допомогти їй, розвеселити, покращити настрій, але майже нічого не виходить. Ця жінка нещодавно втратила роботу, тепер щодня її тривожить лише одна думка: де знайти гроші, щоб прогодувати себе та сина. ЇЇ можна зрозуміти, вона виснажена, втомлена постійними пошуками роботи, але те, що вона звинувачує сина у своїй нелегкій долі, - неприпустимо. У цій маленькій сім’ї діють свої закони та правила, які, звичайно ж, встановлює лише мама Вані.
Забруднені руки, зіпсований одяг, неохайно заправлена сорочка, сказане наперекір слово, небажання щось робити, - усе це пояснюється зовсім просто: «погана поведінка». Методи покарання у цієї жінки зовсім дивні: якщо Ваня поводить себе погано, вона зі словами: «Ти мені вже набрид», - виштовхує його з квартири і зачиняє двері. У такі хвилини хлопчик відчуває себе зовсім самотнім, непотрібним, зайвим, нещасним… Ми познайомилися з Ванею одного лютневого вечора, коли мама вкотре вигнала його на вулицю. Ваня і я цілий вечір гуляли разом та розмовляли.
Дивно, я майже вдвічі старша за нього, а у нас стільки спільного! З ним цікаво, він хороший життєрадісний хлопчик, який заслуговує на батьківську любов та підтримку, материнську ласку… Вогник тепла і надії в його очах помаленьку згасає, це важко не помітити, з кожним днем він усе більше пристосовується до суворої буденності. Я боюся за нього, мені страшно від того, що через рік, два, п’ять це вже буде зовсім не той хлопчик, з яким я познайомилася одним лютневим вечором... Ваня так хоче зігрітися родинним вогнищем, але, на жаль, воно занадто холодне…
Юлія Сабадишина,
м. Сміла.
|
