У цього ранку сиві колючі очі. Нехай трава обійме манірну росу. Он, у тіні, вмирають шматочки ночі. А я у душі тліючий промінь несу.
Крики зірок стихли, налякані болем. І у віках зникнув танок води. Янгол упав. Он! За кривавим полем. Ти не лякай його, краще не йди туди.
Вірую я просто у вищу силу. У серці у мене є і добро, і зло. Сльози небес! Як же я вас просила: „Змийте мій гріх, грійте моє чоло.”
Я – піщинка життя у океані страху. Не рятую нікого – ніхто не рятує мене. Цей порив почуттів уперто зазнає краху. Я його не жену, він і сам уже скоро мине.
А залишиться пустка, що нічого не значить, Що зі мною живе, потопає в жорстокій душі. Я піду в світ людей, і на мене всього настачить, Ну, а хаос душі хай заповнять легенди вірші. Альона Сергієнко, м. Гребінка.