У житті кожної дівчини настає час, коли вона розуміє, що чекати більше не можна. Треба йти і діяти. Але ця історія про абсолютно протилежну ситуацію, проте не менш реалістичну - і життєву, і романтичну.
Її звали Анастасія. Чудове, загадкове і неповторне ім’я. І не менш прекрасна його володарка. Проста, мила дівчина з почуттям гумору та іскристим поглядом. Вона дуже рідко на щось ображалась і бачила в людях лише хороші сторони. Завжди готова прийти на допомогу – ніколи не знала, що таке самотність. Мала купу друзів і не менше прихильників. Протее, конкретно уваги ні на кого з них не звертала.
Аж доки не настав переломний вік – чотирнадцять. І саме тоді, коли більшість дівчат міняють хлопців так часто, як і рішення, – з’явився Він. Ніби виринув нізвідки і повністю полонив її юне сердечко. Всі думки, всі бажання і сподівання були лише про нього. А він – Олександр – був холодним та неприступним, завжди з посмішкою на обличчі та глибочезними карими очима. Різниця між ними була три роки. Їй чотирнадцять, йому – сімнадцять. Поки що досить суттєво. Вони були знайомі, іноді спілкувались у колі спільних друзів та (о, як вона цього бажала!) ніколи не мали нагоди лишитися наодинці. Скільки сліз щастя і ненависті було пролито нею за цей рік, що кардинально змінив її життя. Скільки щирих дитячих молитов було звернено до Бога: «Господи, зроби так, щоб Він був моїм!». А Він досі гордий і самотній. Це розпалювало її потребу в нім ще більше. Анастасія знала, що тільки вона зможе подарувати йому стільки тепла та любові, як жодна інша дівчина на світі.
Ось їй уже шістнадцять. Два роки сліпого чекання без впевненості на щось. З симпатичного підлітка вона стала перетворюватися на прекрасну дівчину. Гнучка постать, широко розпахнуті очі з довгими віями. Так, мінялось її тіло, та її серце вже було навіки віддане Йому. Все ще така ж весела, але з домішком смутку у завжди веселому погляді. Десь, в глибині душі, вона навіть боялася собі в цьому зізнатися, дівчина відчувала щось неладне. І не дарма. Олександру вже дев’ятнадцять. Веселий сміх та вроджена галантність створювали саме той образ, який найбільше подобається жінкам. І йому захотілося відчути і пережити ті емоції, про які чоловіки так багато пишуть у романах, ала ніколи не зізнаються в цьому один одному. І в нього з’явилася дівчина.
Здавалося, вони були створені надщасливі. Нікого не помічаючи, крім своєї половинки, весь вільний час присвячувався стосункам. Коли Анастасія дізналася про це, то першого дня у неї просто був шок. Вона не могла спати, їсти, говорити. І лише під вечір дала волю сльозам. Тепер вона загубила не просто Його. Вона загубила надію. Бо, бувши вихованою в інтеллігентній сім’ї, знала, що просто не має права заглядатися на чужих хлопців. І цього вечора (вже вкотре!) була дана собі самій «остання» обіцянка забути Його. А час не стояв на місці. Життя летіло, все минало. Все, окрім палкого і щирого почуття в дівочому серці. А вже через місяць Анастасія дізналася, що Він знову самотній. Та тепер дівчина не вірила вже нікому, навіть своєму серцю, яке тихо підказувало «Так, це – він. Це – Він!»
Уже сімнадцятий день народження позаду. День від дня гарнішає наша красуня. І помічають усі, але не він. Далі хородний. Далі вільний. Прийшло її сімнадцяте літо. І виявилося, що Він працюватиме з нею в одному дитячому таборі. Так, дівчина сумлінно намагалась думати лише про роботу і про дітей, але бачити Його з ранку до пізньої ночі стало важким випробовуванням. І ось ставили виставу для дітлахів. Здогадайтеся, кому дісталися ролі закоханої пари? За сюжетом, усе мало бути досить комічно. На сцені у Анастасії затьмарило погляд і мало не зупинилося сердце, коли Він за сценарієм обіймав її. І насправді вийшло не дуже то весело. Всім навіть на мить здалося, що між ними щось є. Та насправді ж нічого не було.
Сьогодні вже три роки, – думала вона, прислуховуючись, як холодний осінній дощ барабанить у вікно.
І ось її вісімнадцять. Купа гостей, радість, подарунки. Останнім часом Він стає до неї все більш прихильним. Але нічого більше. Та за три роки дівчина навчилася радіти кожній його посмішці. І знову літо. Він поводиться дивно – то надуважний, балакучий, а наступного дня вже замкнений і мовчазний, може навіть не привітатися. Анастасія зовсім не розуміла Його. І тихо страждала, бо через два місяці вже мало бути чотири роки. «Стільки не живуть», - іронічно шуткувала вона про себе.
А Він усе частіше бачиться з нею. «Я в це вже не вірю», - запевняє себе дівчина. І помалу з кожним днем стає для Нього все ближчою і дорогою. «Я для Нього – лише друг», - розповідає своєму відображенню у дзеркалі. А очі з кожним днем блищать все більше та ясніше. Так, вони спілкуються, дружать, та нічого не відбувається. І знову в сльозах Анастасія корить себе за те, що настільки близько підпустила Його до себе. Та якось, одного звичайного серпневого вечора вони, як завжди, сиділи у прохолоді вечірнього парку та говорили «ні про що». Вірніше, говорив Він. Вона вже звикла слухати, для неї це було за щастя. І раптом він починає говорити так сумбурно плутано і незрозуміло, та вона чує основне. «Знаєш, ти така незвичайна. Така проста і весела. З тобою так комфортно. Я довго думав над цим і знаєш…Скажи, я тобі подобаюсь?» У неї шалено закалатало серце, але, зібравши рештки сили волі в кулак (за чотири роки вона, повірте, цьому навчилася, як ніхто інший), і вичавила з себе: «Так, звичайно, ти – дуже хороша людина». Говорила, роблячи наголос на кожному слові. «Ні, ти не зрозуміла. Я хочу, щоб ми були разом». Автоматично Анастасія, ще й досі не при собі, перепитала: «Вибач, що?!». «Ти будеш моєю дівчиною?». «Так» - без паузи прозвучала відповідь. Це були найважливіші слова в її житті. Вона мільйони разів уявляла собі цю ситуацію, але не вірила, що це колись станенеться. Мовчки дівчина зайшла у квартиру, зачинила за Ним двері й тільки зараз зрозуміла: тепер Він – не просто хлопець. Він – ЇЇ хлопець. І крик радості вирвався з її змученого серця. Лягаючи спати, вона не вірила, їй здавалось, що це було затьмарення, солодке сновидіння.
Але скажу одне: ця історія реальна, без жодних вимислів, вони разом уже майже півтора року, є найщасливішою парою у світі і розуміють, що головне в житті – це вміти чекати.
Вікторія КРУПЕНЯ
Фото Ю.Сабадишиної
|
