Колеса нестерпно відлічували секунди, які вже починали здаватися роками, що так швидко минають. У ті хвилини я відчула свою самотність і хотілося плакати.
Але в цю хвилину мене хтось за спиною покликав. Це був ти. Твої очі світилися теплом, яке враз зігріло мою промерзлу душу.
Ми стояли і розмовляли, про твою роботу, то просто про життя.
А я … На мене звалилося незвичайне диво. Мені здавалося, що все це відбувається не зі мною. Я була в захопленні від твоїх відвертих лагідних очей, приємної посмішки, спокійної вдачі. Поруч тебе я відчувала себе впевнено і надійно.
Я знала тебе менше, ніж декілька годин, а здавалося, - багато літ. Нам було цікаво разом. І лише через годину вияснилося, що ми до цих пір не знаємо, як звати один одного. Тебе звали Вадимом.
І так ми розмовляли протягом цілої ночі. А на ранок, коли потяг прибув до Києва, ти вийшов і пішов… Пішов, здається, на завжди.
А я стояла у відчаї і просто спостерігала, як ти пройшов повз мене, сумно посміхнувся, спустився по сходах і пішов. Чим далі, тим більше відчувалося спустошення в душі.
Тепер в мене немає ні адреси, ні телефону, лише декілька безсонних ночей, проведених після приїзду, і твій образ – як тільки закрию очі.
Ти теж був до мене не байдужий, про це говорив твій погляд. Але чому ти у мене не запитав адреси. Можливо, тому що відчував себе теж невпевнено, як і я.
Беззахисно і віддано я шукаю обличчя твоє серед натовпу. І вірю в те, що Бог приведе тебе до мене.
Ти – моє марення.
Ти – мій сон.
Ірина.