Невже ці два поняття можуть гармонійно зливатися в одне ціле? Адже образ жінки прийнято сприймати як тендітний, ніжний, трохи беззахисний, але аж ніяк не жорстокий і безкомпромісний, як того вимагає світ політики…
Багато жінок не тільки прагнуть займатися політичними процесами, але й підкорюють Олімп, обходячи при цьому тисячі чоловіків і гордо усміхаючись їм услід. Справа у тому, що є люди, які народжуються одні на мільйон, яким тільки «дай прапор у руки – і на трибуну», які зламають і рознесуть усе на своєму шляху, тільки б досягти мети. Цих людей називають лідерами. Вони існують усюди, і саме їм вдається належним чином, розумно і раціонально керувати країною. А якщо додати до цього акторські здібності та чарівність жінок, то результат не забариться. Про це свідчить світовий досвід: Марґарет Тетчер, Анґела Меркель, Кондоліза Райс, Юлія Тимошенко. Ці жінки не тільки досягли високих посад у владі, а й вплинули на хід історії. Це «жінки-воїни», яких і бояться, і поважають. Водночас кожній із них довелося пройти нелегкий шлях, аби отримати місце під сонцем, точніше в політиці… І головною перепоною було те, що вони належали до жіночої статі.
А справді, чи є у нас дискримінація жінок, тобто практика обмежень їх доступу до певних сфер і видів діяльності? Статистика і життєвий досвід мені підказують, що є. Але це обумовлено не стільки юридичними, скільки економічними та культурними чинниками.
Перш за все, цивілізація у нас, поза всяким сумнівом, чоловіча, і жінки на верхніх щаблях політики і бізнесу – не «свої». Тим паче, спосіб формування й функціонування владних і бізнесових структур закритий, кланово-клієнтальний, і «чужі» у цих сферах не потрібні. Якщо вони хочуть туди пробитися всупереч існуючим нормам, то мусять витратити більше зусиль і оволодіти більшими перевагами (інтелектуальними, моральними, вольовими), ніж це вимагають від «своїх» – чоловіків. Останні, у свою чергу, справді не хочуть допускати жінок до влади і бізнесу, однак не тому, що вважають їх нижчими істотами, а тому, що бояться їхньої конкуренції і не хочуть займатися тими непрестижними, другорядними видами діяльності, якими традиційно займалася жінка. Випередження жінкою чоловіка у суспільній сфері розглядається як щось коли й не ганебне, то, принаймні, таке, що не робить честі, що є звичайним пережитком патріархальності.
Сумним є те, що жінки самі не наполягають на своїх правах через економічні, культурно-психологічні, організаційні чинники. Заклопотаність проблемою виживання за умов, які створили чоловіки, чутливість до вимог суспільних норм і настанов, повага до традиції, поступливість, самопожертва заради сім’ї, а також недостатня кількість механізмів для спрямування ініціативи й енергії жінок у суспільне русло – все це призводить до того, що чарівна половина цього світу просто не в змозі боротися за свої права. Тим більше, дуже рідко чоловіки погоджуються виконувати жіночі обов’язки (виховання дітей, кухня, прибирання, покупки), щоб у жінки був час займатися політикою чи бізнесом. А навіть якщо і так, то чи під силу буде їм зберегти сімейне вогнище так, як це роблять жінки?
Хай там як, проблему нерівності вирішити можливо, але для цього потрібно усунути будь-які, явні й приховані, форми дискримінації жінок – на роботі, в житті та політиці; використовувати правові та організаційно-політичні заходи для забезпечення рівного доступу жінок до процесу ухвалення рішень. Але і жінкам теж потрібно активніше відстоювати свої права, не боятися протистояти, самостійно обирати життєвий шлях, адже доведено, що якщо чогось справді хочеш, жодна «ґендерна перепона» не завадить.
Дар’я Розумняк,
Полтавський педуніверситет