А візерунки на її полотно лягають такі захоплюючі, аж не віриться, що все це відбувалося в дійсності і зовсім-зовсім недавно. Перший з них – про місце, де ми, група пирятинських школярів, відпочивали. Коли автобус за селом Нирків, що затишно влаштувалося майже на кордоні Тернопільської та Чернівецької областей, під’їхав до вказівника Спуск до табору «Ромашка», поглянувши з вікон вниз, усі заніміли від подиву і захвату. Перед очима відкрилися фантастична панорама. У величезній чаші каньйону на самому дні, на глибині десь 300 метрів нижче рівня моря, в оточенні привітних лісів бовваніли вежі старовинного замку, а поряд з ним вишикувалися у два ряди, розміром у сірникову коробку, з десяток будівель. То і був наш табір. Коли по звивистій, наче вуж, дорозі ми спустилися вниз, то почули потужний шум падаючої води. Це невтомно співав свою пісню Джуринський водоспад – найбільший на рівнинній Україні. Скільки радісних і приємних миттєвостей за час відпочинку подарували нам його потужні і грайливі водяні потоки! Таке купання не можна передати словами. Щоб відчути усі його принади треба обов’язково пірнути в цю бурхливу воду. Мандрівки по лісових околицях, поїздка в Карпати, зустріч з швидкоплинним Прутом, який кожну мить рветься з берегів на волю, величавим Дністром, Довбушевими скелями в обіймах вікових смерек – це ще один казковий, незабутній візерунок нашого табірного життя. А як не згадати наш перший сніданок, коли старша вожата запросила усіх разом вголос прочитати молитву «Отче наш» та молитву на честь Божої Матері. Пізніше це стало звичним. І, мабуть, ці наші дитячі щоденні звернення до Бога допомагали жити однією дружною родиною, духовно об’єднували нас, хоч ми про це тоді й не думали. А нові знайомства, щоденні танцювальні вечори під «живу» музику, розмаїті конкурси, гумористичні забави… Все це робило кожний день неповторно цікавим і таким радісним та світлим, як день народження. Хоч і потрібно дружити зі скромністю, але як втриматися від того, щоб не розповісти, як ми ходили з трохи «задертими до гори носами» від наших перемог у конкурсах «Міс «Ромашка» і «Містер «Ромашка», «Міс Україночки». Кожний з переможців відчував себе хоч і маленькою, але зіркою. Та головним і найприємнішим було те, що глядачі не ділили учасників конкурсів на «своїх», тобто місцевих, і «чужих», тобто гостей з Полтавщини. Два тижні відпочинку злетіли, як один день, а може, і як одна миттєвість щаслива і незабутня, і назавжди наша. Така насиченість нашого життя подіями, в яких кожен відчував себе важливою дійовою особою, робили кожен новий день неповторно цікавим і таким радісним та світлим, ніби день народження. А вишиту візерунками спогадів вишиванку ми з почуттям вдячності даруємо усім, хто був причетний до організації нашого відпочинку, – завідуючій відділу сім’ї та молоді РДА А. Мелентьєвій, Пирятинській дирекції обласного відділення соціального страхування в особі Н. Возної та громадській організацій «Моя Полтавщина». Існує повір’я про те, що коли в серпні падають зорі, треба загадати бажання і воно обов’язково збудеться. От і ми усі, хто відпочивав у таборі «Ромашка», загадали, щоб наступного літа знову відпочити в краю, який зачарував нас красою природи та щирою гостинністю господарів, і віримо, що наша мрія неодмінно здійсниться. Ю. ХРОПКО, А. ГУСАК
А візерунки на її полотно лягають такі захоплюючі, аж не віриться, що все це відбувалося в дійсності і зовсім-зовсім недавно. Перший з них – про місце, де ми, група пирятинських школярів, відпочивали. Коли автобус за селом Нирків, що затишно влаштувалося майже на кордоні Тернопільської та Чернівецької областей, під’їхав до вказівника Спуск до табору «Ромашка», поглянувши з вікон вниз, усі заніміли від подиву і захвату. Перед очима відкрилися фантастична панорама. У величезній чаші каньйону на самому дні, на глибині десь 300 метрів нижче рівня моря, в оточенні привітних лісів бовваніли вежі старовинного замку, а поряд з ним вишикувалися у два ряди, розміром у сірникову коробку, з десяток будівель. То і був наш табір. 