Неділя, 24.09.2017, 20:28

Світ молоді

Інтернет-видання для школярів, студентів та молоді, яка хоче знати все!

Меню сайту
Календар
«  Листопад 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Реклама
Наше опитування
Що вас найбільше радує з приходом весни?
Всего ответов: 669
Міні-чат
300
Реклама
Коментарі
01.04.2016

ДІВЧИНА-ЗАГАДКА

приветик

12.09.2015

ДІВЧИНА-ЗАГАДКА

прівет

04.05.2015

УКРАЇНСЬКИЙ СОННИК

менi приснилось лелека i чорна лебiдь що це буде

21.04.2015

ПИРЯТИНСЬКИЙ ПЕЙСМЕЙКЕР НА 4 ГОДИНИ

Дуже приємно читати про земляків такі гарні новини. Так тримати, Ярославе!

01.04.2015

ДОБРОВОЛЕЦЬ З ПИРЯТИНА: У ВІЙСЬКОВІЙ ЧАСТИНІ МЕНІ СПОКІЙНІШЕ, АНІЖ У ТЕПЛІЙ ХАТІ

Ми дякуємо таким чоловікам як Сергій Ящук. Нехай Бог береже їх, а ми будемо молитися за те, щоб вони повернулися до своїх домівок живими і неушкоджени...

Реклама
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Листопад » 14 » ВІД ІСТОРІЇ РОДИНИ ДО ІСТОРІЇ НАРОДУ – ОДИН КРОК
10:29
ВІД ІСТОРІЇ РОДИНИ ДО ІСТОРІЇ НАРОДУ – ОДИН КРОК
Хто не пам’ятає минулого, тому важко будувати майбутнє... Історія конкретної родини часто відтворює історію всієї держави…
Переді мною на письмовому столі лежить списаний папір А4 зі свідченнями Марії Луківни Незуненко. На зворотному боці – підтвердження достовірності підпису авторки та печатка голови сільради. Що це для української історії? Документ? Доказ?
Усього лише документ і доказ… А для мене це пам’ять. Пам’ять, яка не обмежується однією людиною, а передається з покоління в покоління… Історична пам’ять! Марія Луківна – моя бабуся… Але ця розповідь – то розповідь восьмирічної дівчинки з села Суботова, що на Чигиринщині, уродженки того колишнього невеличкого хутора, з якого бере свій початок визвольна боротьба Хмельницького, ображеного шляхтичем. Майже через три століття це поселення стало однією з повстанських ланок Холодноярської республіки, а ще через десяток літ – ледве не було стерте з лиця землі і вимордуване голодом та репресіями.
Бабуся свідчила: «У 1932 році я ходила вже в другий клас. Діти в школу ходили голодні, але якісь коржики чи оладки ділили по кусочку або мінялись. У нас не було вдома зерна і борошна, але батько ловив вершами і ятерями рибу і раки, то мати варила раки, а я в школі на якийсь оладок поміняю. Одній дівчині дала рака, вона пообіцяла на другий день дати чогось хлібного, але не дала, хоч у кармані і був оладок, то мені було обідно дуже.
У людей забирали все, що їстівне: зерно, квасолю... Люди в селі дуже голодували. Я разом з братами марила хлібом, одрізаним з хлібини. Мати здала сережки золоті та купила з кукурудзи борошна. Коли вдома додивилася, то в торбині були і перемелені качани з кукурудзи. Тому мати сушила щавель кінський, мняла і додавала до тих висівок, щоб на черені коржів спекти. Весною чухрали бруньки, літом – листя з липи, потім цвіт акації, – сушили, добавляли у тісто на коржі.
А мені зараз згадується, як до хати зайшов чужий голодний дід і живу рибку маленьку брав з кошичка, обтирав об свиту і сиру їв. Мені аж страшно стало. Але ще страшніше було, як почула, що одна мати з голоду поїла своїх дітей. Це було на кутку другому, біля Бевзової вулиці. Люди замітили, що дітей не видно, – підслідили у вікно, коли вона з сундука піднімала за руку дитину. Люди, перелякані, заявили Бруснику (голова сільської управи у Суботові. - авт.). Коли до неї прийшли, вона жарила м'ясо. Тоді ту жінку забрали і більше ніхто не бачив її, а в тій хаті ніхто більше не жив, поки і не розвалилась.
Ще згадую, як ми, усі діти і з нами батько, на горищі розгрібали сміттячко і вишукували зернинки кукурудзи і сухі ягоди калини. То ми зернинки в рот ложили, а деякі в чашечку складали, бо в хаті ще і мати голодна була. Коли жито ще тільки наливалося, мати жала його, оббивала об драбину, а із зерна кашу варила. Трохи давала поїсти, а то лишала на другий раз. Діти дуже хотіли: іще хоч трошки.
Вижили з горем пополам. Батько потім одвіз у колгосп воза і конячку. Думав, що зерна дадуть, але вернувся тільки з батогом».
Така гірка правда… Це правда МОЯ і МОЄЇ родини. Уже минуло декілька років, як немає бабусі на світі, але вона встигла… Встигла засвідчити на земному суді, а можливо, свідчитиме й там – на суді небесному… Боляче навіть уявляти, скільки таких бабусь, дідусів, мам і тат має чи не кожен українець. Більшість з них вже давно відійшли у вічність. Наше завдання: зібрати плоди пам’яті тих очевидців, які ще живі.

Ніколи в житті не повірю, що ті події в Україні творилися спроста, а тим більше – через неврожай чи недолугі помилки керівництва. Радше погоджуся, що хтось із правлячої верхівки був втіленням демона чи по-банальному несповна розуму, однак ніколи не визнаю, що Голодомору-геноциду 30-х років ХХ ст. не було.
Як його не могло бути, якщо відомі мені статистичні дані кажуть:
- 17 людей гинули щохвилини,
- 1 000 людей гинули щогодини,
- майже 25 000 людей гинули щодня;
- у серпні 1932 року тодішньою владою було запроваджено звірський закон «про п’ять колосків», що карав за крадіжку колгоспного майна розстрілом або ж, у кращому випадку, десятилітньою каторгою;
- у грудні того ж року постали каральні «чорні дошки», що прирікали на повільну голодну смерть цілі села;
- за п’ять місяців 1932 року вимерло більше людей, аніж за п’ять попередніх років;
- втрати українців в частині ненароджених, за даними слідства СБУ, становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб;
- на жовтень 1933 року в Україні діяли 263 магазини «Торгзіну» («Торгівля з іноземцями»), завданням яких було вилучити якнайбільше дорогоцінних матеріалів з людей, які не віддавали власних заощаджень добровільно?!

Можливо, краще назвати ці дані байдужим словом «статистика»? Але що тоді робити тим, котрі пережили пекельне випробування і для кого відсотками цієї «статистики» стали втрачені батьки, діти, сестри, брати, родичі, друзі, сусіди, знайомі?..
Слова «трагедія» – явно замало, скоріше – генеральна репетиція пекла, коли вже не залишається нічого спільного з гуманністю. Та якщо «репетицію» запроваджує котрась вища сила, то це є карою, є випробуванням, є своєрідним очищенням... Але коли такий «експеримент на вибування» проводить хтось із людей і проти людей, то виникає єдине логічне запитання: ЗА ЩО?
За те, що були? За бажання бути? За нескореність? За прагнення до окремішності? За збереження своєї індивідуальності? За відстоювання рідного?.. відповісти важко…
Однак випробування голодом – це було далеко не останнє випробування на долі моєї родини…
Майже 75 років тому, вранці 11 лютого 1938 року, до хати Луки і Марії Потапенків увійшов військовий з рушницею на плечі і наказав Луці Денисовичу швидко збиратися. На питання – куди? за що? – нежданий гість відповів: «Там скажуть!» Правда, зачекав, поки господар дому поснідав і попрощався з дружиною, що голосно ридала. Троє дітей спросоння ніяк не могли отямитися та зрозуміти, що відбувається в їхньому будинку. Але кожен з них відчував серцем: бачаться востаннє.
І дійсно, більше ніхто й ніколи із рідних та близьких не зустрічав Луки Денисовича. Як і багатьох жителів села Суботова, Потапенка Луку за «інакомисліє» було засуджено до десяти років ув’язнення без права на листування. Помер він на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, де кожен метр землі усипаний кістками наших співвітчизників. Через довгих сім років родина отримала повідомлення: «Невиновен. Умер в тюрьме от язвы желудка». З будівництва того каналу живим у село не повернувся жоден.
Потапенко Лука Денисович – це мій прадідусь. Кажуть, він був добрим господарем, гарно співав у церковному хорі, закінчив курси бригадирів шляхових бригад у Чигирині, а тому був дуже шанованою людиною на селі, він міг би навчити багато чому своїх дітей, онуків і правнуків…

Боюся, що мине час, і мої діти та діти моїх ровесників не слухатимуть більше зі шкільних парт про Голодомор, про жахіття сталінських репресій. Своїм я неодмінно розповім спогади їх прабабусі. І якби ж сталося так, що у кожній сім’ї користуватимуться лише власною правдою, а не нав’язаною кимось постороннім.
Я і мої однолітки належимо до нового покоління. Ми народилися у незалежній Україні, і це зобов’язує переосмислювати минуле. Але як нам визначитися, якщо навколо стільки протиріч, стільки різних думок, фактів, доказів, заперечень, протилежних переконань, різних ідеологій?! Заплутатися можна... Кого зі старших ми маємо лише слухати, а кого повинні дослухатися і чути? Кому варто вірити, а чиїх слів треба остерігатися? Де шукати правди? Правда, як відомо, у кожного своя… Тоді б хотілося знайти Істину, яка має бути спільною для всіх… 
Юлія Сабадишина
На фото: подружжя Потапенків - Марія Андріївна та Лука Денисович та свідчення про Голодомор Марії Луківни Незуненко
Переглядів: 423 | Додав: sasha | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]