Доброго дня, шановна редакція!
Я, Людмила Косяк, учениця 11 класу Зіньківської школи №2. Мрію стати журналістом. Зараз намагаюся робити перші кроки на шляху до здійснення мрії.
Тобі
Знаєш, що таке кохання? Можеш пояснити? Ні? Я впевнена лише в тому, що воно існує. А пояснити його може тільки той, хто слабо любить. Ти колись сам себе запитував, за що мене кохаєш, і сам відповідав: «Не знаю. Може, за красу?». Але так і не визначився. А я скажу, що хлопець любить дівчину найчастіше за те, що й вона до нього відчуває те ж саме, а ми любимо вас за те, що ви нами милуєтеся.
Є нерівність між чоловічим і жіночим коханням, між їхніми вимогами й очікуваннями. Сильна половина людства не повністю віддається цьому почуттю, а лише частково. Наша ж любов більш цілісна. У цьому біда й навіть смертельна небезпека, бо завжди існує невідповідність вимріяним ідеалом і реальністю. Ми стаємо одержимі, а будь-яке кохання – і щасливе, і нещасне, - справжня катастрофа, коли йому віддаєшся весь. Воно розслабляє розум і примушує деградувати душу. Знаєш, виявилося, що це «прекрасне» почуття – професійний фальшивомонетник, який не тільки перетворює мідяки в золото, а й навпаки. А все ж так добре починалося! Ми бажали одне одному того, що вважали за краще. Робили це не заради себе, а для іншого. Намагалися дати все, що могли. Але цього виявилося мало. За мить щастя доводиться розплачуватися безкінечним душевним терзанням. Парадокс, але найбільший біль причиняє кохана людина. Так сталося і між нами. Хоча, нічого дивного тут немає, бо любов має свої закони розвитку, свій вік. Вона має розкішну весну, жарке літо, осінь, яка для одних – тепла і світла, для інших – холодна і гнила.
Як думаєш, яка наша пора року? Мені здається, що трапився природний катаклізм і літо, не добігши свого логічного завершення, перервалося зимою. А я ще ж не встигла придбати теплий одяг. Хоча гнів того, хто кохає, недовгий. Ти був би поступливий і прислухався б до моїх прохань, якби раніше страждав від нерозділеного кохання. Але я пізно зрозуміла, що на квітковому стеблі троянди після того, як пелюстки осипляться, залишаються лише колючки. Не помітивши зміни, можна випадково роздерти руки до крові, намагаючись схопити те, що було. Тоді залишається одне – загоїти рани і не молити про любов безнадійно, а бути незалежним. Може, тоді весна з мого серця розквітне й настане скрізь? Бачилися ми сьогодні. Байдужість твоя лякає. А погляд у твої очі заспокоює (там немає тієї зневаги, про яку ти мені говорив).
Кохати не заборониш.
Людмила КОСЯК
Фото Світлани Довгенко
|
