Сріблясто-ранкові роси по-дитячому тремтять на зчорнілих листках осики, бравий парубок-Морозенко, тихенько регочучи у комір жупана, розливає з бездонного кухлика льодяне молоко вранішнього туману, що за мить перетворюється на кришталево-сніжну, вершкову ковдру для запізнілих хризантем. Колишуться стомлені віти старенького дуба біля моєї хатини, а на воротях, з теплою запашною хлібиною в руках стоять мати й батько, привітно усміхаючись до мене й заманливо запрошуючи обідати. Цей дитячий спогад, коротесенький образок із сільського життя, ніколи не перестає тривожити мою юну душу. Завжди перед очима (в прохолодному сяйві світанку чи за сіруватою ширмою сутінків) постає образ неньки. Усіма фібрами душі я, навіть на відстані, відчуваю її лагідний дотик сонячних долонь, густо мережаних трудовими зморщечками, бачу я, і схожий на манюсіньке сонечко, запнуте в білосніжний платок чи візерунчасту шалю, вид, на якому і в скрутну хвилину, і в щасливі будні, грає нотка доброти, щирості та вселенської вдячності всім і кожному. Прокльовується у голові й спогад про батька – нашого невтомного трудівника та господаря. Чорнявий, сповнений снаги і сили, нам, дітям, він нагадував наш дуб, що розкинув свої розлогі віти прямо перед вінами ошатно вбраної хатини. Тато для мене завжди розважливий та спокійний, взірець доброзичливості й невтомної працелюбності. Та головною заповіддю, яку прищеплювали мені з самого дитинства, були святі слова, що їх передала з вуст в уста моя ненька: «Шануй батька-матір, і тобі буде добре!». Хоч була я ще тоді зовсім мала, проте й без настанов розуміла цю споконвічну істину. Та й як її не розуміти? Хіба ж то не батько і мати проводили безсонні ночі над твоєю колискою, хіба ж то не вони сповивали тебе в любові, ніжності й турботі, купали тебе в любистку й м’яті, годували й зодягали, немов янголи-охоронці літали за тобою у будь-який куточок світу? Саме батьки прищеплювали нам любов до рідного краю, до традицій та звичаї нашого народу, зуміли посіяти у наших душах зерно добра, поставити на ноги, привчити щедро дарувати людям усмішку та з радістю працювати на родючій землі. Слова ті, що прорекла мені мати, супроводжують мене і в радості, і в біді, мов материнська молитва і батьківське благословення. «Вклонитись хочу до землі, Оселі рідній, батьку й неньці. За доброту й слова святі Я вам вклоняюся низенько». Будучи за сотні чи тисячі кілометрів завжди пам’ятаю про святий обов’язок цілувати материнські руки та бити батькові поклони, - бо немає в тому сорому. Тож хай б’є вічне джерело сімейного добробуту і не пересохне струмок родинної любові, а старовинна батьківська заповідь протягом віків передається від матері до доньки, від батька до сина. Наталія Гончарова
