Цього вечора побачити Анічку настільки рішучою, серйозною та категоричною мені випало вперше. Зазвичай скромненька, тихенька, неймовірно ніжна дівчинка не на жарт схвильованою зайшла до нашої кімнати у гуртожитку. Такий стан не просто сусідки, а моєї хорошої подруги, примусив було не на жарт занепокоїтися: «Що ж трапилося?». Річ у тім, що всього кілька хвилин до цього Аня зустріла у своїй кімнаті непрохану гостю – мишу, яка поралася поблизу смітника, бажаючи знайти щось корисне для себе.
- Її треба вбити! І то негайно: гризуни швидко плодяться, -
твердо сказала дівчинка.
Не допомогти такомо милому сонечку, як Анічка, ми з другом
Володимиром були просто не в змозі. Порадившись над тим, яким чином позбутися маленької шкідниці, шукаємо мишоловку. Оскільки Україна – вільна країна, в якій кожен має право на життя, вирішуємо ставити не ту, що перебиває тварині хребет, а більш гуманнішу – металевий будиночок, який не спричиняє анінайменшого фізичного болю шкідникові, а лише ув’язнює його. Взявши до рук мишоловку, розуміємо, що просто так сіренька туди не залізе, треба наживку. Володя швидко вирішив цю проблему, зготувавши на сковорідці крихітну гріночку з житнього хліба. Зі словами «вечеря повинна їй сподобатися», залишаємо пастку.
По дорозі з університету в деталях продумуємо урочисту церемонію з промовами «випускання» на свободу миші в Личаківськиому парку. Та не сталося, як гадалося, вусате створіння виявилося гурманом, сухом’ятка йому не до вподоби. Аня роздратована, її ненависть до хвостатої сусідки все зростає.
Та не впадаємо в розпач, із вигуком «Ми що, не козаки, чи що?» беремося з Володимиром до діла заново. Тепер кладемо у металеву «в’язничку» смажену картоплю, смачного їй. Мряка, дощ, хмура погода, затори і хворе горло зіпсували Анічці настрій остаточно. Дівчинка втомлено мовчки дивиться то в підлогу «рогатого» друга-трамвая, то крізь мокре вікно з сумом спостерігає за дядьком Львовом, який купається в контрастному осінньому дощику.
- Господи, - міркую про себе, спостерігаючи за цим янголятком, що, опустивши крильця, засунуло маленькі симпатичні ручки в кишені курточки, сумує за теплом, - зроби, будь ласка, так, щоб бодай невеличкий промінчик радості вселився у її юне сердечко, звеселив душу. Чекати довелося не довго: Бог своїх не кидає. Ще толком не встигаю попрощатися з Анею,ввійти до кімнати, як чую з коридору її радісний голосочок. Прибігає з мишоловкою, яку швидко ставить на стіл і так якось злякано і водночас радісно запитує: «Вона ж там є? Правда, правда?..».
- Вона там є, - відповідаю.
Спускаємося сходами для того, щоб випустити нашого маленького сіренького в’язня на волю. Побачивши свого злісного ворога, заглянувши йому у вічі, Аня так якось зм’якла, сказала: «Ой! Вона понюхала мої пальчики. Така гарненька. Може, пустимо її у кліточку, даватимемо їй їсти?».
Які ж ви дивні й водночас такі класні, дорогі дівчата… Ще недавно вважала цю істоту своїм стратегічним ворогом, якого слід знешкодити за будь-яку ціну і то негайно, а тут «бац!» і «може, пустимо її у кліточку…».
Миша із шаленою швидкістю помчала по газону, втішившись довгоочікуваною свободою. Анічка з хорошим настроєм подалася до себе в кімнату лікувати горло.
Ігор Слотюк, м. Львів
Фото Світлани Довгенко
|
