Вона не встигла пізнати як треба, Смак дитинства солодкий сповна. Не тому що було нещасливе, Просто виросла рано вона...
Вона пізно лягає спати, Бо до ранку в онлайні сидить, Непомітно контакт вимикає, І навшпиньках до ліжка біжить, Щоб ніхто не почув, Що так пізно, А вона як завжди ще не спить. Та відразу не зможе заснути, А помріє ще деяку мить...
Пізно ляже, і рано встає. Бо як кажуть:"Тому Бог подає". Потім школа, І знов сірі будні, Їй набридло одне і теж, Вона хоче нове, незабутнє, Без навчання без правил, без меж... Доторкнутись до неба рукою, Бо вважає, що небо - межа, До якої сягнуть неможливо, Та для неї – ще більша жага.
Як маленька гуляє ще парком, Усміхається мило усім, Адже хоче в дитинство пірнути, Ще у ті, безтурботні дні. Часто думка одна за одною, Мов навмисне тривожить її, Про життя, про навчання, майбутнє, про любов і про друзів, батьків... Часто сяде, щоденник відкриє, Прогортає і знов закрива. Мов минуле все те прогорнула, І заплаче, як все те згада...
В неї друзів не так і багато, Тільки ті, що цінують її, Але деколи й в них має сумнів, Багатьох зустрічала в житті... Пробача образи цим друзям, Бо вони довіряють їй. Та життя виключає зайвих, І лишаються гідні в цій грі. І ніколи ще не любила, Так шалено, по-справжньому так. Просто мало життя ще прожила, Прийде час й серце дасть певний знак... Анастасія
|