Понеділок, 24.07.2017, 15:36

Світ молоді

Інтернет-видання для школярів, студентів та молоді, яка хоче знати все!

Меню сайту
Календар
«  Серпень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Реклама
Наше опитування
Що вас найбільше радує з приходом весни?
Всего ответов: 664
Міні-чат
300
Реклама
Коментарі
01.04.2016

ДІВЧИНА-ЗАГАДКА

приветик

12.09.2015

ДІВЧИНА-ЗАГАДКА

прівет

04.05.2015

УКРАЇНСЬКИЙ СОННИК

менi приснилось лелека i чорна лебiдь що це буде

21.04.2015

ПИРЯТИНСЬКИЙ ПЕЙСМЕЙКЕР НА 4 ГОДИНИ

Дуже приємно читати про земляків такі гарні новини. Так тримати, Ярославе!

01.04.2015

ДОБРОВОЛЕЦЬ З ПИРЯТИНА: У ВІЙСЬКОВІЙ ЧАСТИНІ МЕНІ СПОКІЙНІШЕ, АНІЖ У ТЕПЛІЙ ХАТІ

Ми дякуємо таким чоловікам як Сергій Ящук. Нехай Бог береже їх, а ми будемо молитися за те, щоб вони повернулися до своїх домівок живими і неушкоджени...

Реклама
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Серпень » 13 » Подихом з дитинства
14:12
Подихом з дитинства
Ти обіймаєш мене своїми пагонами, своїм листям, твої бліді квіти лягають на серце, сповиваючи душу, колишучи мов мати дитину - спокій. Як я довго шукала спокою. Лише зелений лист, шум вітру в полі, спів колосу пшениці, що тягне зерня до проміння теплого, може заспокоїти пориви серця мого, облитого кров’ю. Я йду дикою стежкою, що ніби стрічка повилась по березі Тікичу. О, мій любий Гірський Тикічу! Ще з дитинства я пам’ятаю твою вроду. Той берег, що од сусідських гусей вкритий білим снігом птаства. У ятірах твоїх підводних минули літа дитинства з ароматом огірка тільки зірваного з грядки. І наймізерніша мурашка знає, чує – це я біжу до хати біля рову. До рідної бабусиної хатинки, яка дивиться на мене своїми великими, широко розплющеними блакитними очима. Грає посмішкою троянд, мої улюблені, червоні.

І ось нарешті я дома - будинок, м’яка постіль, ніби в воду я поринаю в прохолодну улюблену ковдру. Аромат дитинства, несамовито з’являється посмішка, хоч очі заплющені та відчуваю ніжний погляд бабусі. Я підіймаю голову… Так, це вона, з-поміж усіх поглядів на світі я впізнаю її. По особливому теплий, ще не осінній та вже не такий весняно божевільний, у ньому є щось таке суворе та точно знаю: погляд налитий любов’ю. Її руки побиті працею років. Вона працювала завідуючою на току. Як зараз пам’ятаю, я маленька сиджу у дідуся на велосипеді, це він мене везе , везе у гори золота на жнива, на ріки зерна. І ось вона – на верхівці стоїть, така могутня, велика, ой ні, велична. Ви не подумайте, моя бабуся не велетень, а така маленька. Просто вона так вміла всіх зорганізувати, що будь–який чоловік міг позаздрити. Завжди все під контролем, одна машина прибуває, інша виїжджає, а он зерно посипалось. Смішний дядько біля водія метушиться – це голова колгоспу. Добрим був чоловіком, а веселий то який… Я його постійно головастиком дражнила. А він погрожував кинути мене в яму з зерном. Звісно ж, він жартував, а я малою була, вірила.

Через дорогу від току була ферма з вівцями. Тільки-но обід і шукай мене. Я вже сиджу на жолобі і, відкривши рота, за всім спостерігаю. Дідусь казав, що я схожа на тих маленьких ягняток, така ж голосна і непосидюча. Він працював електриком, його все село знало. Не було жодної хати, де б він не допоміг людям. Дідусь у мене хороший, невисокого зросту, але із здоровими очима, налитими безмежного добра. Любила я з ним ходити на річку. Взуваю чоботи на три розміри більші і чимдуж по стежці через город туди… Де рої комарів розсікають хмари і риби пішки по мулу гуляють. Дідусь бере мене за руку, сідаємо в човен. О, гуси попливли попід річку. Це птахи Ярикового друга Толі, а прізвище яке в нього кумедне - Гарбуз. Як в казці "Ходить гарбуз по городу…”. У нас також ходить, тільки по берегу і своїх лебедів додому зганяє. Ви здивувались,що я сказала лебеді? Це найкращі птахи в світі - гуси, а смачні які. І ось я, річка, дідусь і гуси, пливемо на човні, розсікаємо зарослі лілій і очерету. Уявляю себе капітаном: "Ліво руля, право руля! Підняти вітрила і повний вперед!”. Ось перший порт, перший ятір, наша здобич - два окунці і карась, наступний порт - щучка, така зубата!

Вже сонечко покрилось багрянцем, схиляється до долівки і ми пливемо додому. Повертаємося з уловом, а дома нас вже чекають Дашка з Машкою, наші мишоловки. Вони ще з подвір’я внюхали аромат рибки і зустрічали нас під котячий марш. Вечоріє, бабуся чистить наловлене, дідусь смакує цигарку, а я метушусь по двору і шукаю - куди б це впхати свого носа? Та, як відомо, хто шукає - той завжди знайде і таки теж молодець, шкоди наробити встигла. У великій кімнаті нашого будинку в найбільшому серванті стояла гарна, велика ваза з кришталю. А вище над тією вазою були складені сімейні фотоальбоми. І щось мені так захотілось їх переглянути, а чому і сама не розумію. Та діло було так: я ж, мале чудо в лаптях, лізу на ту найвищу полицю, зріст у мене не дуже великий, а любов до то, щоб десь полазити від природи. Що тут поробиш - все ж таки від мавп пішли люди і я, звичайно, не виключення. Немов на велику Говерлу вибираюсь по схилах, ну, тобто, по поличках, одна, ще одна і… І все - я вже лечу, а гарно то як. Подвійне сальто, падіння, гуркіт і ось летить вона, така вся блискуча, чудесна бабусина улюблена ваза. Ну точніше вже не ваза, а те що від неї зосталось. Тридцять маленьких шматочків розбіглись по кімнаті. Так і сльози мої струмочками затопили пів села. Ревіла я тоді чимало, та не за те, що бабуся кричала, - вазу шкода.

Ірина Кривенко

Фото Світлани Довгенко
Переглядів: 467 | Додав: sasha | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]