Запитаймо, хто такий Шевченко, й, можливо, у відповідь почуємо: «Поет, художник, письменник...» І це все? Візьмемо до рук «Кобзаря», прочитаймо Шевченкову «Наймичку», «Катерину», «Сон» і, напевно, зрозуміємо, що він - не просто поет, письменник. Він – величний світоч нашої Батьківщини, він той, хто все життя віддав за неї, за її народ, щасливе майбутнє!
Якби могла, вклонилася б до самих ніг йому, бо в душі відчуваю безмежну вдячність, а в серці – віддану любов...
Нещодавно до моїх рук потрапив «Щоденник» Тараса Григоровича – літературно-документальний твір, що містить тексти різного характеру: описи минулого дня, перекази почутого і побаченого, роздуми..., з перших рядків якого розумієш: Шевченко – титан, борець, але з глибокою, ніжною душею та великим, добрим серцем, у якому таїлося стільки пекучого болю, страждань, стільки мрій, надій, сподівань.
У кожен рядок, у кожне слово щоденника вкладено нестримне бажання всього його життя – бажання волі... Не тієї документальної, яку він отримав 1838 року, а волі особистісної, яка б дала крила та свободу думці, слову, таланту.
Записуючи скупі слова до щоденника, Шевченко прагне хоч думкою, хоч спогадом вертатися до України: «Обернімося до всього ясного, як наш український осінній вечір...». Вражає витончений естетичний смак Кобзаря, багатство його духовного світу.
«Я ніколи не наслухаюся цих загальнослов’янських сердечних, глибоко тужливих пісень. Дякую тобі, кріпаче Паганіні! Із твоєї вбогої скрипки вилітають зітхання, понурий, глибокий стогін кріпацьких душ», - так тонко і високо Тарас Григорович оцінив мазурку Фредеріка Шопена у виконанні колишнього кріпака Олексія Панова.
Але попри всі громадські справи, відчайдушну боротьбу за визнання України та її народу, вболівання за неї знедолену, він прагнув простого сімейного затишку та тепла, мріяв про власних діток, але, не маючи їх, віддавав свою батьківську любов іншим – чужим... Для мене «Щоденник» Шевченка – це прекрасний документ, завдяки якому я відкрила для себе внутрішній світ Тараса Григоровича в усій непишномовній величі й зрозуміла, що ми повинні бути гідними того, щоб називатися його нащадками, які мусять знати, поважати та наслідувати його ідеї.
Оксана Бондар
|
