Некрополь у нашому житті
Місто Львів – один з куточків України, які пильно бережуть спадщину минулих поколінь.
Є у Львові Личаківський цвинтар, на території якого (якщо є таке бажання) можна цікаво провести час. На перший погляд може видитися, що нічого цікавого бути на кладовищі не може. Але ж ні! Кладовища зосереджують у собі історичну, велику художню й навіть літературну цінність. А історія людських поховань настільки ж стара, як і саме людство. Життя і смерть завжди йшли поруч, як добро зі злом. І там, де виникало нове поселення, неодмінно поруч виникало інше – місто мертвих. Цвинтарі завжди були продовженням – архітектурним, історичним, художнім – життя людей - із їхньою культурою, смаками чи статком. А могили тисячі років вважалися шанованим місцем. Недарма в народів різних віросповідань розвинений культ померлих, а некрополі вважаються святим місцем.
Що цікавого на цвинтарі?
Насправді цвинтар – це не лише "дім” для готів, а й місце скупчення спадщини минулих поколінь. Територію Личаківського кладовища оголошено історико-культурним заповідником місцевого значення. Тут представлені надгробки, над якими працювали видатні скульптори, поховано багато видатних людей: письменників, художників, скульпторів, архітекторів, мистецтвознавців, композиторів, артистів та вчених. Серед них – Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Григорій Тютюнник, Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Соломія Крушельницька та інші.
Епітафії
Йдучи кладовищем, одразу помічаєш надгробні написи. Вони привертають увагу своєю різноманітністю: іноді – простотою, іноді – пишнотою. Проте, в будь-якому разі епітафії не залишають байдужим. Історія літератури нагадує, що написи на могильних пам’ятниках можуть бути дуже цікавими й символічними. Хоча, як літературний жанр, вони нібито дуже слабенькі. І все ж, епітафії – це звернення предків до нас. Хіба можна залишитися байдужим, прочитавши: «Прохожий, постій і задумайся, що я вдома, а ти – в гостях»? Кожна епітафія – це прощальне слово, яке дійшло до нас крізь віки. Ось декілька надгробних написів, записаних на Личаківському цвинтарі: «Нас зі світу не знищать, бо справа, за яку ми віддали своє життя - безсмертна», «Нарешті щасливий», «Останнє прощай», «Студент 3-го курсу ЛПІ. Жде воскресіння з мертвих», «До кінця. До смертного хреста нехай душа моя залишиться світла», «Життя огні спалили крилонька трудні, а серця струни вмовкли», «Художник-реаліст. Усе своє життя віддав служінню народу».

А як хочеш ти?
«Коли буду похилого віку, то сама придумаю собі епітафію!», - так каже моя подруга Аня. Вона вважає, що це надзвичайно серйозне діло, і не збирається доручати його будь-кому. Можливо, це правильно? Адже ми в праві вирішувати, що читатимуть наші предки на наших могилах. І саме нам вирішувати, які почуття викликати в них надгробним написом: сум, жалість чи навіть усмішку. Це одна з тих речей, що залишаться після нас, коли ми помремо. То що ти хочеш сказати у своєму "прощальному листі”?
Чи знаєш ти, що…
*як літературний жанр епітафія виникла в Давній Греції та Римі;
* у Давній Греції епітафії складалися видатними поетами для героїв і виконували виховну роль;
*серед латиномовних епітафій memento mori трапляється дуже рідко;
* Бальзак спеціально вичитував на цвинтарі Пер-Лашез надмогильні написи, аби знайти виразні й до того ж справжні імена для героїв своїх романів;
* у свою «Елегію, написану на сільському цвинтарі» Томас Грей увів безліч епітафій, списаних на міському цвинтарі Лондона;
* Василь Симоненко написав цикл віршів «Мандрівка по цвинтарю (епітафія бюрократові)».
А що у них? (епітафії на могилах відомих людей)
* «Я зник, утік. Бувайте здорові, надіє і доле! Нічого мені з вами робити, грайте іншими» (на саркофазі Антонія);
* «Мене вже серце не болить» (на могилі Н. Кобринської);
* «Смерть – найкращий лікар усіх хвороб» (на могилі Свенцицького);
* «Світ ловив мене, але не спіймав» (на могилі Сковороди);
* «Гірким сміхом своїм засміюся» (на могилі Гоголя);
* «Жив. Любив. Страждав» (на могилі Стендаля);
* «Не щебече соловейко» (на могилі Садовської-Барліотті);
* «І горів, і палав, і страждав він для неї одної» (на могилі С.Бандери).
Галина Копровська