Буває, іноді замислюєшся, кому ти потрібен на цьому світі, чи є у тебе справжні друзі, енна кількість знайомих? Так, людей, які поважають, люблять, - багато, але вони розкидані по всіх куточках земної кулі й в усіх своє життя. Коли погано на душі, не кожен примчиться підтримати, банальні слова в слухавці: «Все буде добре, не переймайся», - теж не діють уже давно. Ти без перебору шукаєш людину, якій можеш вилити душу, навіть не замислюючись над тим, що твої проблеми для когось зовсїм не важливі. Усе, що ти говориш на даний момент, уже через годину вивітриться з голови твого співрозмовника. Ти можеш плакати, кричати, битися головою - усе без толку. Заплакане обличчя, туш на подушці в черговий раз пригнічують. Ти кожного разу одягаєш на обличчя маску, щоб не показувати людям, що в тебе всередині, посміхаєшся, коли так сильно хочеться плакати. Ти так бажаєш, щоб тебе пожаліли, але від цього розумієш лише тільки те, що тобі ще гірше, гірше відчувати себе безпорадною. Хто ж може допомогти тобі, витерти сльози або поплакати разом з тобою, хто може дати тобі толкову, перевірену часом пораду, яка стовідсотково допоможе, хто буде переживати за тебе більше, ніж хто-небудь, тримати руку на серці, коли ти в черговий раз не ночуєш вдома, хто пробачить усі образи колючості, буде любити ще сильніше? Іноді навіть не замислюєшся, що ця людина зовсім поруч. Може бути, що вона не живе з тобою, можливо, цієї людини вже немає, але вона завжди займає особливу частинку у твоєму серці. У найменшому віці це слово ми вимовляємо першим, це - МАМА. Катя Сластьєн
|