Легенда про фортепіано

Фортепіано було ще живим, коли його замурували у стіну, обклали зусібіч цеглою і забули про музику, яка билася у ньому, як серце… Звели будинок і фортепіано мучилося у стіні того будинку. Нестерпно мучилося: било клавішами об стіни, благало звільнити його з кам’яного полону… Його музика розтікалася усіма шпаринами будинку, тому в ньому ніколи не було тиші, хіба важка і знесилена, – коли фортепіано втомлювалося благати про волю. Здавалося, що у будинку хтось постійно награє сумну мелодію. Мешканці ловили себе на думці, що окрім їхніх осель із цегли існує ще щось – невловиме, без чого вони вже не можуть жити і що вони не знають, як назвати. Їм постійно снилася одна й та ж мелодія. І вдень, коли бувало, що вони залишалися наодинці з собою, – чули ту ж мелодію. Вона стала непізнаним сенсом їхнього життя.
А фортепіано не могло заснути, не могло забути світ весни і сонця, у якому колись жило. Музика крізь тоненькі шпаринки приносила йому ковток неба і крихти світла, і від спогадів фортепіано не могло заснути. В такі хвилини музика покидала його – виходила у світ зі слідами неволі і в неволю поверталася…
Фортепіано мріяло померти: йому вже було багато років і воно не очікувало від життя нічого, окрім бездушних мурів. Його благання ставали щораз тихіші й клавіші ледь ворушилися. У снах, які приходили дуже рідко, фортепіано бачило, як довкола нього розступалися стіни, а далі сон уривався…
Я йшла біля того будинку і почула музику. Здавалося, будинок стоїть і зосереджено слухає ту музику, яка звучить у ньому. Здавалося, він наполегливо шукає її в собі й ніяк не може знайти. Я приклала вухо до стіни і почула голос фортепіано: воно благало про волю і вічність, воно насправді не хотіло смерті, а тільки звільнення, та його голосу ніхто не чув. Непевне, я була першою. І я намагалася йому допомогти: вирвати хоча б одну цеглу з міцної стіни – так, щоб фортепіано могло бачити небо. Але мої пальці виявилися занадто слабкими – жодна цеглина навіть не захиталася. Знесилено я сіла на землю, притулившись спиною до стіни, і слухала музику. Я відчувала її. Здавалося, я стала частиною того будинку, який слухає музику в собі. Я не змогла залишити фортепіано, хоча ніколи не бачила його, а тільки чула голос. Іноді, коли фортепіано грає, мені здається, що я тримаю його за руку і відчуваю, як б’ється пульс його музики. Я живу, притулившись спиною до стіни, у якій живе фортепіано. Я не можу піти далі, бо це означало б взяти на плечі той величезний будинок разом з його мешканцями, – і так іти – з будинком на плечах і мешканцями.
Я не можу відійти від будинку, у стіні якого живе фортепіано, бо інколи тримаю його за руку і відчуваю, що я – його єдиний друг, який чує його голос. Я чую його прохання – фортепіано досі прагне волі. Я можу переказати випадковим перехожим, про що мені говорить фортепіано, але вони відучилися чути живу музику, їм легше замурувати її у стіну і, одягнувши навушники, слухати техно – людям так безпечніше жити, ув’язнивши те, що насправді їм непідвладне.
Будинок, який став в’язницею для фортепіано, насправді був нещасливий. Але його збудували люди і сам він нічого змінити не міг.
Я чекаю, коли хтось із сотень перехожих почує голос фортепіано, і я тоді буду не одна. З часом, можливо, нас буде багато і ми по цеглині розберемо стіну, яка відділяє нас від музики. Фортепіано нарешті стане вільним: воно стоятиме на весняній траві й, легко ворушачи клавішами, буде розповідати про світ, який ми ще не бачили. Щоб почути голос фортепіано, потрібно буде лише підійти і взяти його за руку, щоб фортепіано відчувало, що у нього є друг…