Ми дякуємо таким чоловікам як Сергій Ящук. Нехай Бог береже їх, а ми будемо молитися за те, щоб вони повернулися до своїх домівок живими і неушкоджени
Погода в містах
Реклама
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2010 » Квітень » 15 » Юрій Макаров: «По мірі того, як Україна молодіє, вона стає все більш європейською»
09:50
Юрій Макаров: «По мірі того, як Україна молодіє, вона стає все більш європейською»
Результати виборчих кампаній і соціологічних досліджень засвідчують поділ України за мовно-культурними і політичними ознаками. Дехто вбачає у цьому небезпеку, інші вважають це виявом європейського принципу «єдність у різноманітті». Одним словом, ситуація із самоідентифікацією українців - достатньо непроста, але все ж таки не безнадійна. Процес націєтворення триває і ми ще маємо шанс витворити модерного європейського українця, подолавши почвари минулого. Своїми міркуваннями з цієї проблематики поділився відомий журналіст Юрій Макаров, оглядач часопису «Український тиждень» і ведучий програм на Першому національному телеканалі – Пане Юрію, розпочинаючи нашу розмову, хотів би закинути провокативну тезу… – Спробуйте (сміється). – Чи вірите Ви в існування так званих «двох Україн», між якими пролягає цивілізаційний розлам? – Я готовий про це говорити, але тільки не бачу, в чому тут провокативність. Це значною мірою інерція мислення і дуже значною мірою продукт ідеологічної диверсії. Так, Україна різноманітна. Так, Україна багатонаціональна. Так, в Україні розмовляють кількома мовами. Але менше з тим, коли говорять про «дві України», йдеться, звісно, про нібито російськомовний Схід і україномовний Захід. Усе це дуже добре відрефлектував у романі «Рівне/Ровно» Олександр Ірванець, а потім це взяли на озброєння пропагандисти із сусідньої держави. Насправді я з власного досвіду, який здобувається шкірою, абсолютно переконаний, що не має «двох Україн». Десь трохи більше розмовляють українською і, відповідно, трохи менше російською, а десь – навпаки. Але немає такої неукраїномовної України як феномену (можливо, частково – Крим). Навіть у Луганську і Донецьку немає активного спротиву, якщо його штучно не стимулювати або не провокувати ідіотськими, домодерними і страшенно некреативними заходами з Києва нібито на користь української мови. Якщо цього не робити, те, що називається «Східна Україна», в тому числі Донбас і Слобожанщина, – це все-таки Україна, яка себе усвідомлює як Україну. Політична альтернатива для модерного українця – єдина, Соборна Україна, і український проект (у лапках чи без лапок) не може відбутися інакше, як на базі україномовної і україноетнічної України. – Хотів би навести одну тезу, що належить Дмитрові Табачнику, який сказав, що «не можна проводити культурну політику лише в інтересах вузького прошарку україномовної інтелігенції». Україна, мовляв, багатонаціональна країна, тому, як говорив політолог Володимир Малинкович, суспільство треба будувати на громадянських цінностях, а не на національній основі. – Будь-який національний (у політичному сенсі) проект так чи інакше має базуватися на відмінностях від сусідів. Так влаштована будь-яка знакова система. У нас чимало етнічних типів усередині самої української нації, і ми можемо відрізнити поліщука від лемка, бойка чи гуцула. Якщо ми поринемо в історію, то простежимо рухи багатьох народів. Це наше багатство, але домінанта має бути одна. У нас є фантастична за своєю потужністю культура, фантастична за привабливістю і стійкістю мова, яка довела свою домінантність і може виконувати об’єднавчу функцію. А те, що говорить Дімочка Табачник, я думаю, - це просто нормальне лукавство, а з боку пана Володимира – лінощі, як і зверхність дуже багатьох людей, які, живучи на цій землі все своє життя, лінуються вивчити мову. Знов-таки, це не лише російськомовна культура така зверхня. Такою є будь-яка імперська культура. Треба визнати, що російська культура – велика з багатьох причин, у тому числі з тієї причини, що решта культур були її донорами. Але це не означає, що вона може покрити всі потреби тих народів, які опинилися в полі її тяжіння, і головне – всі мають відмовитися від власного, надзвичайно цікавого, оригінального, перспективного і просто свого культурного продукту. Це ж лукавство, коли говорять: «Давайте розвивати полікультурне і поліетнічне суспільство». Це, як завжди, означатиме, що від україномовних вимагатиметься вивчити російську, а від російськомовних нічого не вимагатиметься. Якщо дозволите, я перейду до власного прикладу. Журнал «Український тиждень» (www.ut.net.ua) ми почали видавати 2007 року принципово українською мовою. Нам казали: «Ви що, ідіоти? Треба ж давати двомовну версію, ви будете працювати на невеличке ядро в Києві і на п’ять західних областей». А потім виявилося, що продажі журналу в Харкові більші, ніж у Львові, хоча, здавалося, в Харкові нас узагалі не мали б купувати. Нічого, купують. Якщо ти пропонуєш у Харкові, Донецьку чи Дніпропетровську якісний продукт, то його беруть, і не лише незважаючи на те, що він україномовний, а й завдяки тому, що він україномовний. – Ви якраз перехопили з моїх уст фразу про те, що конкурувати треба якістю. – По мірі того, як маса україномовного культурного продукту стає очевидною та зрозумілою, і ти можеш її осягнути чи не осягнути, - це питання просто зніматиметься. Це не означає, що Україна забуде російську мову. Думаю, що ні. Інше питання, що якість цієї мови мала б бути кращою, бо те, що сьогодні називається російською мовою, насправді - це типовий суржик люмпена, який має мало спільного з мовою Чехова, Толстого, Пушкіна і Лермонтова… – А як Ви прокоментуєте ситуацію, що складається з геополітичними орієнтаціями українців, бо є умовний поділ на прихильників проросійського і проєвропейського вибору? – Я думаю, що старші люди не хочуть у Росію, вони хочуть повернутися у свою молодість. Їм надзвичайно складно розібратися у сучасному світі, тому краще повернутися туди, де б замінили відчуття Совітського Союзу. Людей, які дотримуються не просто лівих, а конкретно червоних переконань, - на жаль, із кожним роком усе менше, тому що вони фізично вимирають. Щодо Європи, я не думаю, що вся Україна уявляє, що таке ця Європа. Значна частина українців комфортно почувається в перехідному стані «ні туди, ні сюди». Дуже сподіваюся, що ментальність України визначатиме більш активна, молода частина її населення, яка мала можливість поїздити Європою, не має значення в якій якості – гастарбайтерів, човників, туристів чи студентів. Ця частина не прагне в Європу – вона вже ментально в Європі. По мірі того, як Україна молодіє, вона стає все більш європейською. Сергій Шебеліст
