Нещодавно сталася зі мною одна невеличка прикрість, що на неї, може, інша людина і не звернула б уваги. Та я не така людина.
Зайшла я на днях в одну, досить відому, київську кав’ярню (вона у нашому місті – на кожному кроці. Бренд розростається, як гриби після дощу). Мало того, що отримала на свої гроші напівчерствий круасан та не ах яку каву (це ще можна пережити), так ще натрапила на невихованість, навіть, якщо хочете, нахабність персоналу. Хлопчик-холопчик (аж напрошується), що мене обслуговував, не тільки відповідав мені і моїй подрузі російською на наші українські фрази, так ще й мав нахабність самовдоволено (з чого б це!) «хмикати», я так розумію, на нашу «українськість». Я була просто в шоці: ну, як так можна?!
Зі сторони, наче все нормально: Україна (незалежна, зауважте, держава) і дві українки, що заходять до української кав’ярні і…що маємо слухати? Лепетання російських «вернаподданих»?
Ні, я нічого не маю проти, якщо російською спілкується, до прикладу, батько моєї подруги. Я його поважаю через те, що він досяг чогось у житті, зрештою, виховувався у радянські часи (відомо, в якому стані була тоді українська). Не в моїх правилах нав’язувати комусь особисту думку, нехай, навіть, я вважаю її правильною.
Але молодий офіціант? Вибачте, обслуговуючий персонал? Цього я не розумію і не хочу розуміти. Ні, звичайно, у після робочій час будь ласка – нехай розмовляє, хоч китайською – скільки душі завгодно. Але не в робочий час і не з україномовним клієнтом. Адже за логікою: хто оплачує, той і музику замовляє ( і «покупець завжди правий»). Але це тільки за логікою. Ось вам і маємо сервіс. Та, на жаль, особливості національного сервісу – не новина. На жаль. Як згадаєш поїздку до Криму…Та я не скільки про сервіс – ним усе закінчується, а не починається. Головна проблема – байдужість до таких питань. Згадаймо долю нашої сусідки – Білорусі, в якій рідною мовою розмовляє всього 6 (!)% населення! А більшість (нечувано, але – факт) навіть рідні слова позабували. Нехай у нас до ідеалу ще далеко, проте важко знайти в нашій країні людину, що не знає значення елементарних слів типу «праска», «бадилля», «спочинок» і тому подібних.
Та не потрібно в усіх мовних проблемах звинувачувати Бога, владу, оточення чи ту ж таки Росію (москаль у нас завжди в усьому винен). Починати потрібно з СЕБЕ, зі свого ставлення до рідної мови та культури. Бо саме байдужість до долі української мови спричинює ось такі неприємні наслідки. Думаєте, що б сталося, якби кожен відвідувач розмовляв (хоча б протягом одного дня) зі зросійщеним хлопчиком українською? Правильно думаєте.
P.S. До речі, полтавська говірка вважається найбільш наближеною до літературної української мови. Робимо висновки.
Марія ПІСКУН
Фото Світлани Довгенко
|
